fbpx

Сашкові було боляче і неприємно спостерігати за тим цирком, який влаштували родичі у боротьбі за спадок. Він брав собак і йшов з ними до річки, де годинами згадував своє дитинство

Марта Василівна ходила своїм величезним садом в оточенні двох улюблених собак породи коллі – Цезаря і Барона. Вона йшла граційно і попутники дуже їй пасували. Виглядали всі троє розкішно. Граційна постава, гордо піднята голова, повільний крок.

Жінка все своє життя займалася квітковим бізнесом, мережа бутиків працювала по всій країні, тому вона була дуже заможною. Але зараз передала кермо правління спеціально навченим людям і відпочивала, отримуючи прибуток.

Чоловіка вона втратила давно і з того часу нікого більше не знайшла, бо була однолюбкою. Завжди в її серці залишався один єдиний коханий і більше місця там не було ні для кого.

Дітей у неї не було, не встигли. Зате було три брати і ціла купа племінників та племінниць. Збиралися всі разом двічі на рік – на День народження тітоньки та на Різдво. І на цьому все…

Сімейними їхні стосунки назвати було складно. Скоріше для галочки. Потрібно відзначитись у багатої родички, бо раптом перепаде після кончини.

За своє життя Марта Василівна дуже зачерствіла. Давалася взнаки напружена робота і домашня самотність. Тільки два вірні супутники, два її улюблені пси, отримували її посмішку і ласку.

Та був ще один племінник Сашка, наймолодший із усіх. Він гостював у неї щоліта і теж був улюбленим онуком, так би мовити. А потім підріс, вступив в університет, зустрів кохання і навідував свою бабусю щоразу рідше, а останні три роки взагалі не був. Щоправда, дзвонив частенько, цікавився самопочуттям.

Коли здоров’я Марти Василівни почало підводити, то з усіх куточків країни до неї почали з’їжджатися родичі. Поголос про погіршення її стану швидко розлітався, і кожен поспішав допомогти. Жаль тільки, що робили вони це все з корисливою метою. Жінка відчувала всю цю фальш, хоча виду не подавала.

Спостерігала та користувалася своїм становищем.

Будинок був величезний, і у кожного тут була окрема кімната. Зустрічалися всі лише за вечерею. Кожен намагався догодити Марті Василівні і вислужитись. Хтось піднесе склянку води, хтось серветку поправить.

Але це виглядало неприродно і безглуздо. А коли жінка вирушала спати, поміж родичами починалися справжні баталії за спадок.

Собаками ніхто не займався, їх випускали в садок і потім запускали, насипали в миску їжі і ніхто навіть не погладив, окрім господині. Коли вони ввечері влаштовувалися біля ліжка Марти Василівни, то отримували невелику порцію ласки. Таку, на скільки вистачало її сил.

Сашко здав останню сесію і теж подався до своєї двоюрідної бабусі, відвідати, підтримати, допомогти. Ні про яку спадщину він і не думав. Він справді любив її усією душею. Вона хоч і була суворою та різкою, але він бачив крізь цю оболонку її добру душу.

За черговою вечерею, коли всі сиділи і мовчки вплітали смачну рибу з овочами, приготовлену помічницею Світланою, Марта Василівна промовила:

– Я знаю, що ви тут все неспроста. І що вас цікавлять мої гроші? Так ось, кожен з вас може отримати весь мій спадок, але за однієї умови. Кожен з вас. Думайте, як ви можете зробити це.

З того часу почалася справжня гонка. Що тільки не робили родичі. Думали і гадали, що за умову поставила бабуся.

Хтось оплачував послуги приватного лікаря, хтось найняв доглядальницю, яка не відходила від бабусі ні на крок. Хтось замовляв найкращі делікатеси, а хтось читав Марті Василівні казки на ніч. Прогиналися, як могли.

А Сашкові спостерігати за цим цирком було тужливо та боляче. Його не цікавили гроші, і спеціально щось робити він не збирався. Він просто притискав Марти Василівни руку перед сном до щоки. Такою вона була теплою та рідною.

Бабуся поступово перестала впізнавати рідних. Іноді вона слів недобирала, називаючи всіх лизоблюдами, але, незважаючи на все це, родичі сиділи поряд з ліжком, усміхалися і ковтали всі її образи. Дуже хотілося отримати “путівку” у багате майбутнє.

А Сашко брав її собак і йшов гуляти до річки, що була неподалік. Там він годинами дивився на воду та згадував своє щасливе дитинство. Собаки його дуже полюбили і ні на крок не відходили. Сашко теж їх любив і вирішив, що коли бабусі не стане, забере їх із собою.

Повернувшись до будинку після чергової прогулянки, племінник дізнався, що його тітоньки не стало. Прийшовши ненадовго до тями, вона тільки й змогла вимовити:

– Сашко… – і покинула цей світ.

Прагнучи догодити в битві за спадок, вони всі тут пересваритлися.

А потім розійшлися по своїх кімнатах, гадаючи, кому ж тепер дістанеться весь статок і що за умову було зазначено в заповіті…

Тепер приховувати своє справжнє обличчя не було причин, і за обідом відкрито обговорювалося, хто і скільки зробив для нещасної бабусі. Хтось навіть вів облік “добрих” справ і явно сподівався, що йому дістанеться все.

– Перед тим, як впасти в забуття, мені вона так і сказала, що я більше для неї роблю, так що вмивайте руки, тепер це все будемо моїм.

– Не сподівайся навіть, мені вона говорила те саме.

Виявляється, абсолютно кожному, хто знаходився в домі, Марта Василівна говорила практично одне й те саме, підганяючи їх бажання виконувати будь-яку її примху. Одного разу вона попросила ананас о дванадцятій годині ночі, і привезли фрукт, хоча їсти його вона зовсім і не збиралася.

У день оголошення заповіту сиділи, як на голках. За величезним довгим столом були всі. І хто доглядав, і хто сподівався на прихильність бабусі. Багато хто думав, що вона просто так зіштовхувала всіх головами, а насправді поділила все порівну.

Нотаріус повільно і виразно зачитував і перераховував все величезне багатство Марти Василівни. І тут він вимовив умову, яку почути ніхто не чекав:

– Все рухоме та нерухоме майно, зазначене в цьому документі, дістанеться тому, кого оберуть мої собаки.

Роти родичів повільно відкрилися, а очі округлилися. Двері відчинилися і впустили собак. Не роздумуючи і виляючи своїми пухнастими хвостами, Цезар і Барон підбігли прямісінько до Сашка.

Ну а як могло бути інакше. Він і годував їх, і гуляв, і грався із ними на подвір’ї, поки інші займалися підлабузництвом, яке насправді Марті Василівні було не потрібно.

Племінник зовсім не очікував такого повороту подій і жодного разу навіть не подумав, що все дістанеться йому, адже він проводив більшу частину часу, доглядаючи тварин тітки, а не за нею. Але вона знала все про справжню любов і прихильність.

Квітковий бізнес він продав та відкрив свою комп’ютерну фірму. А ось жити залишився у будинку, де повсюди відчувалася душа Марти Василівни та й собакам там теж було комфортно.

Трохи пізніше він відкрив невеличкий приватний будинок для літніх людей, в якому було по родинному затишно. У ньому панували любов, співчуття і турбота.

А ще він облаштував спеціальне приміщення. Там жили тварини цих літніх людей, поряд зі своїми господарями, яких відправили доживати свій вік подалі від дому їхні “люблячі” родичі.

Фото: Olesia Oleksandrivna.

You cannot copy content of this page