fbpx
Без категорії
Село дивувалося — як же так: відмінниця, гордість школи, природжений математик Віра Гончар не вступила до університету, а чомусь залишилась у місті і очей не показує додому. Як же їй було підняти ті очі на людей, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї глузує

Що зник гаманець, Віра виявила, коли майже під’їхали до Журбинців. Звично пірнула рукою у сумку, яку син називав «кравчучка-редикюль», і не відчула теплого на дотик смушку. Похололо на душі — обікрали!

Чоловік, який на вокзалі запропонував Вірі підвезти до села, дорогою все поглядав на неї у дзеркало, а побачивши, що вона порпається у сумці, усміхнувся: «Так і не впізнала? Дядько Грицько я, через леваду від обійстя твоєї тітки живу. А до вас ходив кабанчиків колоти. Та ти мала була, не пам’ятаєш. Мати твоя тоді — така красуня, як оце ти зараз. От я і впізнав землячку. А грошей не шукай, образиш старого».

«Уже не шукаю, — з гіркотою подумалося жінці. — Отак зустрічають рідні краї. Це, мабуть, кара за довгу розлуку». Востаннє приїздила до Журбинців, коли ховали маму. У згадці — вітряний злий січень, замети дорогою до кладовища. Всю ніч проплакала на маминій подушці, а наступного дня віддала ключ од хати тітці (у неї четверо дочок, дадуть раду обійстю) — і мерщій на станцію. Наче тікала. Наче прощалась. А може, боялася зустрічі…

Тітка Василина, що око має, як у мухи, шепнула тоді Вірі на поминках (ну й час вибрала!), що йшли за небiжчицею всі Васильки — Явдоха з костуром, Юрко з Мариною. Віра не бачила Юрка двадцять років. Половину свого життя. Якби не він, летіла б у село щороку. Може, привезла б Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона тут уголос складала дівчам. Якби не він…

Віра намагалася згадати, де б то витягли злощасний гаманець, і з пам’яті виринув кудлатий парубійко на райцентрівській автостанції. Вона вчитувалась у назви знайомих сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізку. Короткої миті майнуло перед очима молоде обличчя… До речі, якось дуже знайомо зблиснули очі. Десь вона їх уже бачила! Тоді не надала тому значення, а тепер зрозуміла, що це й був той самий злoдюжка, який витяг гаманця. Грошей у ньому було небагато, добре, що її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця. Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя — теж його. Почав на «своїх хлібах» пристойно заробляти, то й хоче зробити їй приємне. Пропонував «бюджетний» заморський курорт, але Віра навідріз відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише нервуватиме — не знає, як там поводитись.

А в Журбинці їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Племінниці, які доглядають надгробки і яким вона переказує навесні перед Проводами гроші, щоб пом’янули маму, повідали, що завжди її радо зустрінуть, а їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувавсь, а вишні старі родять. Вишні! Віру наче обпекло: там, у гаманці, була фотографія! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись, і сміються від щастя. Обважнілі кетяги лягають їм у руки. Це було в десятому класі. Юрко заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і знімав усе підряд — як мати напуває козу, як граються цуценята, як з поля вертає череда. Вірі того дня мама загадала нарвати вишень на варення, а Юрко взявся допомогти. Вони рвали і їли, цiлувалися, смакуючи солодким вишневим соком, і так сміялися, немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя…

Фотоапарат Юрко прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.

А потім село дивувалося — як же так: відмінниця, гордість школи, природжений математик Віра Гончар не вступила до університету, а чомусь залишилась у місті і очей не показує додому. Як же їй було підняти ті очі на людей, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї глузує, єхидно насміхається, кепкує. І Юрко, її Юрко, який присягався любити вічно, на її лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще мати дитину, та й в армію він збирається…

У село Віра не повернулася. Світ не без добрих людей — одна з викладачок того університету, в якому вона хотіла навчатися, та не судилося, розпитавши заплакану дівчину про її біду, запропонувала Вірі пожити у квартирі з її старенькою ненькою, яка все частіше страждала від нападів забуття: поривалася піти з дому, лишала ввімкненими воду, газ. Так Віра отримала дах над головою, а опісля й невеличку квартирку старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стала викладачці рідною.

Мама до змін у житті дочки поставилася мудро: допомагала чим могла, приїздила, заспокоювала, розраджувала листами. Одного разу, як кажуть, «через кому» написала, що вернувся з армії Юрко з вaгітною дружиною, Мариною звати. Так вони опісля й не побачилися. Жіночка, подейкували, з Юрка взяла обіцянку, що залишить своє минуле за межею. Межа виявилась довгою, на все життя…

Віра виховувала Олексія, заочно навчалася в університеті, згодом кмітливій студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синок, переможець математичних олімпіад, вступив у цей же університет, мама на той час уже захистила кандидатську.

Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. Про те, що Юрій Петрович Василюк зaгинyв, їй розповіли телефоном племінниці, а також — що Марина із сином кудись подались із села. Десь глибоко в серці заболіло й стихло…

Читайте також: Як тільки приїхала сестра, у Тоні від поганого передчуття стислося серце. Та не могла ж її вигнати. І Варя наче була зовсім іншою — скромною, спокійнішою, з Іваном поводилася, як із родичем. Узялася допомагати ремонтувати квартиру, варила варення, консервувала

…Розворушила давно пережите раптова крадіжка гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Припала до рідних надгробків. Верталась додому якоюсь іншою, немов струсила з плечей десяток років. У вітальні, на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець. Він кpаде, бо вживає дещо, жодне лiкування не рятує. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Юрій».

…Тепла хвиля накрила Віру — на старенькій пожовклій світлині двоє стоять під вишнею і сміються, сміються, немов запасаються тим сміхом і тим щастям на все життя…

За матеріалами – Українське слово, автор – Ганна БОЙЧУК, Запорізька область..

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!