Що зник гаманець, Віра виявила, коли майже під’їхали до Журбинців. Звично пірнула рукою у сумку, яку син називав «кравчучка-редикюль», і не відчула теплого на дотик смушку. Похололо на душі — обікрали!
Чоловік, який на вокзалі запропонував Вірі підвезти до села, дорогою все поглядав на неї у дзеркало, а побачивши, що вона порпається у сумці, усміхнувся: «Так і не впізнала? Дядько Грицько я, через леваду від обійстя твоєї тітки живу. А до вас ходив кабанчиків колоти. Та ти мала була, не пам’ятаєш. Мати твоя тоді — така красуня, як оце ти зараз. От я і впізнав землячку. А грошей не шукай, образиш старого».
«Уже не шукаю, — з гіркотою подумалося жінці. — Отак зустрічають рідні краї. Це, мабуть, кара за довгу розлуку». Востаннє приїздила до Журбинців, коли ховали маму. У згадці — вітряний злий січень, замети дорогою до кладовища. Всю ніч проплакала на маминій подушці, а наступного дня віддала ключ од хати тітці (у неї четверо дочок, дадуть раду обійстю) — і мерщій на станцію. Наче тікала. Наче прощалась. А може, боялася зустрічі…
Тітка Василина, що око має, як у мухи, шепнула тоді Вірі на поминках (ну й час вибрала!), що йшли за небiжчицею всі Васильки — Явдоха з костуром, Юрко з Мариною. Віра не бачила Юрка двадцять років. Половину свого життя. Якби не він, летіла б у село щороку. Може, привезла б Олексійка. Вони ходили б по гриби у ліс, де знає кожну стежину, де старі дуби ще пам’ятають казки, що вона тут уголос складала дівчам. Якби не він…
Віра намагалася згадати, де б то витягли злощасний гаманець, і з пам’яті виринув кудлатий парубійко на райцентрівській автостанції. Вона вчитувалась у назви знайомих сіл, з якими є автобусне сполучення, а сумку необачно поклала на валізку. Короткої миті майнуло перед очима молоде обличчя… До речі, якось дуже знайомо зблиснули очі. Десь вона їх уже бачила! Тоді не надала тому значення, а тепер зрозуміла, що це й був той самий злoдюжка, який витяг гаманця. Грошей у ньому було небагато, добре, що її завбачливий син, збираючи зовсім не практичну маму в дорогу, розклав їх про всяк випадок у різні місця. Олексій купив їй квитки, та й ідея подарувати цю поїздку в рідні місця з нагоди маминого сорокаріччя — теж його. Почав на «своїх хлібах» пристойно заробляти, то й хоче зробити їй приємне. Пропонував «бюджетний» заморський курорт, але Віра навідріз відмовилась: ніколи там не була, тож не відпочине, а лише нервуватиме — не знає, як там поводитись.
А в Журбинці їй так давно кортіло! Вже давно немає найрідніших. Племінниці, які доглядають надгробки і яким вона переказує навесні перед Проводами гроші, щоб пом’янули маму, повідали, що завжди її радо зустрінуть, а їхня хатина повалилась і сільрада її розібрала. Там ніхто не побудувавсь, а вишні старі родять. Вишні! Віру наче обпекло: там, у гаманці, була фотографія! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлучалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись, і сміються від щастя. Обважнілі кетяги лягають їм у руки. Це було в десятому класі. Юрко заробив на жнивах грошей і купив омріяний фотоапарат. Бігав селом і знімав усе підряд — як мати напуває козу, як граються цуценята, як з поля вертає череда. Вірі того дня мама загадала нарвати вишень на варення, а Юрко взявся допомогти. Вони рвали і їли, цiлувалися, смакуючи солодким вишневим соком, і так сміялися, немов хотіли набрати того сміху і того щастя на все життя…
Фотоапарат Юрко прилаштував на гілці, й він клацнув саме тоді, коли хлопець міцно обійняв дівчину. Все літо було їхнім. Перше таке і останнє в житті.
А потім село дивувалося — як же так: відмінниця, гордість школи, природжений математик Віра Гончар не вступила до університету, а чомусь залишилась у місті і очей не показує додому. Як же їй було підняти ті очі на людей, коли вона носила під серцем дитя? Тоді, здавалось, увесь світ із неї глузує, єхидно насміхається, кепкує. І Юрко, її Юрко, який присягався любити вічно, на її лист відповів кількома реченнями, мовляв, не час іще мати дитину, та й в армію він збирається…
У село Віра не повернулася. Світ не без добрих людей — одна з викладачок того університету, в якому вона хотіла навчатися, та не судилося, розпитавши заплакану дівчину про її біду, запропонувала Вірі пожити у квартирі з її старенькою ненькою, яка все частіше страждала від нападів забуття: поривалася піти з дому, лишала ввімкненими воду, газ. Так Віра отримала дах над головою, а опісля й невеличку квартирку старенької, бо за кілька років, завдяки щирому серцю і лагідній вдачі, разом із синочком стала викладачці рідною.
Мама до змін у житті дочки поставилася мудро: допомагала чим могла, приїздила, заспокоювала, розраджувала листами. Одного разу, як кажуть, «через кому» написала, що вернувся з армії Юрко з вaгітною дружиною, Мариною звати. Так вони опісля й не побачилися. Жіночка, подейкували, з Юрка взяла обіцянку, що залишить своє минуле за межею. Межа виявилась довгою, на все життя…
Віра виховувала Олексія, заочно навчалася в університеті, згодом кмітливій студентці запропонували роботу лаборанткою на кафедрі. Коли синок, переможець математичних олімпіад, вступив у цей же університет, мама на той час уже захистила кандидатську.
Вона так і не вийшла заміж, відхиляла всі пропозиції. Про те, що Юрій Петрович Василюк зaгинyв, їй розповіли телефоном племінниці, а також — що Марина із сином кудись подались із села. Десь глибоко в серці заболіло й стихло…
…Розворушила давно пережите раптова крадіжка гаманця з тією фотографією. І поїздка у село. Воно її впізнало! Воно пам’ятало Віру щасливою. Постояла під старими вишнями. Припала до рідних надгробків. Верталась додому якоюсь іншою, немов струсила з плечей десяток років. У вітальні, на столі, куди син складав пошту, поміж газет знайшла листа з незнайомим почерком. «Пробачте мого сина, Віро. Я знайшла у нього ваш гаманець. Він кpаде, бо вживає дещо, жодне лiкування не рятує. Це мене Бог карає, що я заборонила батькові бачити вашого сина. Адресу знайшла на візитці. Таке фото носив із собою і Юрій».
…Тепла хвиля накрила Віру — на старенькій пожовклій світлині двоє стоять під вишнею і сміються, сміються, немов запасаються тим сміхом і тим щастям на все життя…
За матеріалами – Українське слово, автор – Ганна БОЙЧУК, Запорізька область..
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
