Громадська організація «Декомунізація. Україна» в своєму телеграм-каналі повідомила, що місцева влада села Лавринівці, що на Хмельниччині, відмовилася перейменувати радянську назву вулиці Жовтневої.
“Такої відписки ще не було. Вулицю Жовтневу у Ленковецькій громаді на Хмельниччині не перейменовують, бо у цьому місяці є день людей похилого віку”, – прокоментували в організації.
Зокрема, в офіційному поясненні відмови українізувати назву вулиці Жовтнева, місцева влада назвала перелік багатьох свят, які це село відзначає, а саме:
• Покрову,
• День поштаря,
• День учителя,
• День лікаря,
• День людей похилого віку тощо.
Особливої пошани, за словами місцевої влади, віддають останньому святу – Дню людей похилого віку.
Сільський голова Юрій Криворчук у документі зазначає, що питання про перейменування вулиці Жовтневої не підтримується місцевими мешканцями.
“Святкування Дня пошти, вчителя і лікаря теж припадає на жовтень місяць. Особливим є день захисників та захисниць, який відзначаємо 14 жовтня, так як в Лавринівцях проживають один інвалід і п’ять учасників АТО.
1 жовтня жителі села відзначають міжнародний день людей похилого віку, а таких в Лавринівцях біля 70%. Враховуючи всі вище згадані події, а також думку жителів села, вирішили залишити одній з вулиць назву Жовтнева’, – йдеться у відповіді Криворчука на звернення «Декомунізація. Україна».
Нагадаємо, що назва Жовтнева – це данина Жовтневому перевороту в царській росії 1917 року.
Фото: ілюстративне.
08/07/2022
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся