Село у нас маленьке де всі одне одному, як не рідня, то куми. Тож щоденно у мене купа дзвінків звідти, адже кожен вважає що мусить мене на путь істинний наставити. “Лідо, ну це ж не діло, про маму чого забула зовсім?”. Скоро я таки не витримаю і всю правду скажу.
Можливо, була я малою і не розуміла нічого, а може то з роками так змінилась моя ненька. Та правда в тому, що я не можу знаходитись поруч неї більше однієї години.
Так, мама мене виростила, освіту дала і старт хороший у життя забезпечила, та від того мені не легше тепер. Їздити додому у мене немає ні найменшого бажання. А якщо і з’являюсь там, то дуже довго потім відходжу і заспокоююсь.
Я ніколи не приїжджала із порожніми руками. Люди із села торби везуть, а от я навпаки – в село. Заходжу у супермаркет і набираю на дві, три тисячі для мами продуктів. Беру найкраще і те, що вона полюбляє.
Однак, що я чую? Банани не солодкі і явно зелені. Огірки без смаку, а апельсини надто кислі. Якщо узяла фініки, то не такі, як їй подобаються, якщо чай, то такий, що вона пити не може.
Я пробую вгадати вгодити, від усієї душі, для мами рідної ж, але отримую лиш критику і навіть “дякую” не чую. був у неї ден народження 57 років. Придбала їй на подарунок кофтину – жарка і матеріал неприємний. Подарувала гроші цьогоріч – відбула номер і забула.
Чоловік мій уже років із десять із тещею не балакає, адже мама і його своїми причіпками не раз ображала. Микола ж майстер: кладе каміни і грубки людям, робить отоплення. То його основна робота, на те ми і живемо. А от коли матері моїй встановив котел і теплу підлогу, то мав що слухати цілу зиму, бо мамі все було не так.
— Лідо, – набирає мене нещодавно. – А що ти за гречку привезла? Якась, ніби пластикова. Кращої не було?
Починаю виправдовуватись, казати, що ми тільки таку і їмо:
— Ну не знаю. Хоча, що ти вже скажеш? Я нічого не кажу, але мені такого більше не бери.
Привезу замість продуктів гроші, так мама ображається, бо в селі магазин не великий і такого різномаїття як у місті немає: “заради мами і потрудитись не захотіла?”.
І от так скрізь і у всьому. Як би ти не старався, не намагався, та хоч душу туди вклади, отримаєш єдине – невдоволення. От і не їду я додому, ото раз на три, чотири місяці з’являюсь на годинку-другу і тікаю, бо й того забагато.
— Як ти так можеш, яка б не була, а вона твоя мама. – говорить мені рідня. – Лідо ти будеш гірко шкодувати, як не соромно?
А я винною себе не вважаю. Так, можливо так і не можна. Можливо, я не права, але мені так краще і спокійніше. А мама? Їй усе одно усе не так. Картоплю саджати я не вмію, сапаю не добре, прибираю не так ретельно, приводжу все не таке, як вона просила і не смачне. То чого мені туди їхати і знову все те слухати?
Ну от скажіть, хіба ж я не вірно роблю?
Головна картинка ілюстративна.
