Сергій пакував речі. На ходу, можна сказати, хапав лише найнеобхідніше – хотів встигнути, поки дружина з роботи не повернулася… Встигнути якомога скоріше… втекти… Від дружини, від дітей… І почати нове життя…
Вже стояв у порозі з валізою, як із ліфта вийшла Світлана. «Ти куди?» – здивовано запитала чоловіка. «Іду до іншої жінки, – випалив на одному диханні, – у нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!..» Не дивлячись у вічі дружини, враз розвернувся і побіг сходами вниз. Швидкі кроки ставали усе тихішими і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Світлана усе ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. «Нічого спільного? – подумки задавала собі запитання. – А діти?..» І навіть зараз жінка думала лише про одне: як пояснити Дмитрику та Оленці, що тато їх покинув?..
Сергій сів у автомобіль. Із полегшенням видихнув: «Ну, нарешті! Поскоріше б до коханої, до Наталки… І почати нове життя… А минуле… Все, спалено усі мости, ніби й не було його, цього минулого у Сергія…
Замолоду у Сергія було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише кілька годин. Одружуватись не поспішав. Був впевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь йому не траплялися. І раптом у його житті з’явилася Світлана. Познайомився із нею на весіллі у товариша. По дитячому наївна, проста і у той же час інтелігентна і дуже красива дівчина одразу полонила серце Сергія. І вже за кілька місяців Сергій запропонував дівчині вийти за нього заміж. Світлана погодилась. Сергій був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за другим народилися у подружжя діти. Є квартира, авто, хороша робота… І батьки одні й другі допомагають… Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося і Сергій був впевнений у цьому…
А це кілька років тому у їхньому офісі з’явилась Наталка. Приїхала вона із сусідньої області за направленням. Була у жінки маленька донька, яку залишила вдома із мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.
Наталка була знаючим і компетентним працівником і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Сергієм. Не такий вже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою колегу…
Планів на майбутнє із Наталкою Сергій не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішньою зустріччю. Але Наталку такі стосунки з часом почали не влаштовувати і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і йдеш до мене жити, або розходимось. Залишати сім’ю Сергій не збирався – так і сказав про це Наталці. А вже за кілька тижнів на колінах просив у Наталі пробачення: «Не можу я без тебе…» – зізнався.
На початках усе у них було, як і раніше. Сергій не шкодував для Наталки нічого: вдягав, водив по ресторанах. Як мінімум, двічі у рік вони їздили за кордон на відпочинок… Про дітей, і тим паче, про колишню дружину Сергій і думати забув. Лише коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, аби повертався у сім’ю. «Поки не пізно, сину, спам’ятайся, – вмовляла жінка. Дмитрик, он, щоразу, коли не прийду, про тебе запитує… Чекає…» Дратували Сергія ті материні балачки, тому й навідуватись до батьків почав усе рідше…
А якось перед Великоднем, коли Сергій у офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: Дмитрик та Оленка. І вкінці великими літерами старанно виведено: МИ ТЕБЕ ЧЕКАЄМО, ТАТКУ!!!
Щось наче йокнуло всередині… Сергій навіть всміхнувся, згадавши дітей: Дмитрика, який так схожий на нього і Оленку – та, хоча й дівчинка, але завжди бігла до татуся: і з радощами своїми, і з образами… Ще раз глянув на листівку. В голові навіть майнула думка, взяти бодай на день дітей: піти разом на каруселі, у кафе… Але враз згадав про Наталку: знав, що вона цього не дозволить. Дуже вже ревнувала Сергія до його минулого. Хоча… Хіба діти – це минуле?.. Сергій закрив вітальну листівку і заховав подалі у шухляду…
Згодом ще не раз згадував Сергій про цю листівку, але до дітей таки не ішов. Не раз петляв глухими вуличками, оминав – намагався навіть не їхати повз їхній будинок: чи то боявся тої зустрічі, чи хотів викреслити зі свого життя назавжди?.. Сергій і сам цього не розумів… Та й зрозуміти, мабуть, не старався…
Від матері час від часу дізнавався новини: що Дмитрик закінчив навчальний рік із похвальним листом, а Оленка щось захвoріла – десь простудилася… Від матері й дізнався, що Світлана, колишня дружина, вийшла заміж. «Ой, Сергію, Сергію, – з сумом говорила жінка, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно… Та що там говорити – то вже пізно…»
А мати тоді як у воду дивилася: не склалося у Сергія життя із Наталкою. Та й іншою якоюсь зовсім вона стала – корисливою, агресивною, егоїстичною… А, може, й була такою, та, засліплений коханням чи, скоріше, тимчасовим захопленням Сергій цього раніше не помічав?
А якось увечері після роботи Сергій вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже: буде сердитись Наталка чи ні. Та й їй, здається, тепер теж однаково: вже он півроку живуть, як чужі…
Довго стояв Сергій під вікнами будинку. Усе думав, що має сказати, як повестися. Та й, мабуть, є ж у квартирі і той Світланин чоловік… Але що Сергієві до нього: до своїх ж він дітей прийшов… Вже під порогом кілька хвилин переминався із ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Дмитрик. До цього радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим. Він покликав сестричку. Оленка теж якось дивно дивилась на тата. Слова ніби застрягли у горлі. Ця хвилина мовчанки усім видалась вічністю. Сергій спробував всміхнутись і розгублено, навіть трохи винувато простягнув пакет із солодощами… Діти й далі стояли спантеличені на порозі…
Сергій збіг сходами, навіть не попрощавшись. Зрозумів: тепер тут його вже ніхто не чекав…
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
