Я прокинулася від того, що в скронях гупало, ніби там сиділо мавпеня і лускало в литаври. Сонце крізь штори було якимось неприємно-жовтим, воно буквально випалювало мені очі. Я спробувала пригадати, як учора все закінчилося, але пам’ять видавала лише уривки: регіт Віки, захоплені погляди подруг і моє власне відчуття якоїсь дикої, неконтрольованої свободи. Я тоді говорила і не могла зупинитися.
У квартирі було тихо. Аж занадто. Зазвичай Сергій о такій порі вже гримів на кухні, збирав малих до школи, бурчав, що вони знову не почистили взуття. Я підвелася, тримаючись за стінку, бо підлога під ногами хиталася, як палуба корабля. Вийшла в коридор і завмерла.
Порожньо. На поличці немає його ключів. На підставці — жодної пари взуття, крім моїх капців. Я заглянула в дитячу — ліжка застелені так рівно, ніби там ніхто й не спав. На кухні — жодної немитої чашки. Стіл витертий до блиску. Сергій ніколи так не робив. Якщо він ішов кудись зранку, він лишав хоч якийсь слід свого існування. А тут — ніби сюди ніхто й не заходив.
Я відчинила шафу в спальні й відчула, як серце провалилося кудись у район шлунка. Половина полиць порожня. Зникли його сорочки, джинси, навіть та стара спортивна сумка, яку він завжди брав на тренування. Я вискочила на балкон — і там пусто. Немає його ящиків з інструментами, немає вудок, якими він так пишався. Він забрав усе. Навіть дітей.
Руки тряслися, коли я набирала Віку.
— Алло, Вік… Ти не знаєш, де мій чоловік?
— О, проспалася? — голос подруги був таким колючим, що мені захотілося кинути слухавку. — Аню, ти вчора таке витворяла… Ми тебе за лікті смикали, знаки подавали, щоб ти замовкла. А тебе наче біс попутав. «Я Дениса кохаю», «Сергій — це так, випадковість», «старший взагалі не його дитина». Ти це все в очі йому верзла, Аню. Він стояв у дверях і все чув. Кожне слово.
Я опустилася на диван у коридорі. В голові почали спливати картинки: я стою посеред кухні, розмахую руками й розказую дівчатам про Дениса. Про те, як я на першому курсі літала від щастя, коли він, син місцевого багатія, вибрав мене. Як ми каталися нічним містом, як я думала, що вихопила зірку з неба. А потім він просто зник, щоб через тиждень одружитися з іншою.
І я згадала, як на зло йому підійшла до Сергія. Він же за мною хвостиком ходив три роки. Дивився такими очима, ніби я ікона. Я тоді думала: «Ну от, нехай бачать, що я теж не сама. Буду заміжньою жінкою, хай Денис знає, кого втратив».
Сергій тоді прийшов просити моєї руки в костюмі, з величезним букетом для мами… Господи, який він був наївний.
Та всі були наївні, батьки так само, купили нам квартиру, наче я планувала з ним жити довго і щасливо. А що я могла тоді сказати – не купуйте, бо я впевнена, що Денис до мене вернеться?
Отак пустила все на самоплин…
Хоча, я тоді робила все аби Денис мене знову побачив – ходила в наші місця, магазини, кафе.
Дорого було, Сергій заробляв мало я могла пів його зарплати витратити на каву та десерт, але воно того було варте – я зустріла Дениса і він запросив мене на квартиру.
І я побігла. Користувалася тим, що Сергій у відрядженнях, жила на дві квартири. Вірила кожному слову Дениса, чекала, що він кине дружину.
Я так старалася, щоб почути, що він кохає лише мене.
А він виставив за двері зі словами: «Буде нудно — дзвони».
Саме тоді я зрозуміла, що чекаю дитину. І я знала, чия вона. Але Сергію нічого не сказала. Він так радів синові, так піклувався про мене. Потім народилися ще двоє. Ми жили ніби непогано, Сергій працював на двох роботах, все в дім, все для нас. А мені було мало. Це реально було мало. Я знала, що гідна більшого, що Сергій — це просто «зручний варіант», який закриває мої дірки в бюджеті. І закриває дуже мляво.
Тепер я сиділа в порожній квартирі й відчувала таку злість на подруг! Чому вони мене не спинили? Бачили ж, що я не при собі, що мене несе. Могли б просто вивести в іншу кімнату, водою облити, телефон забрати! Ні, вони сиділи й слухали. Смакували кожну деталь, щоб потім було про що пліткувати. Хіба це подруги? Вони тільки й чекали, поки я спіткнуся.
– Ой, Аню, а з чим це в тебе бутерброди?
– Не знаю, дівчата, то чоловік мені приготував.
– Який же в тебе чудовий чоловік…
Ось так мені заздрили!
Сергій справді готував мені перекуси, забирав дітей з садка і школи, готував з ними уроки. А як інакше, коли я мала вийти на роботу, бо грошей катастрофічно не вистачало.
Звичайно, що я приходила втомлена, хіба я мала сили готувати вечерю, чи робити аплікації з дітьми? В мене ноги гуділи і голова тиснула. Тому я вечеряла, приймала душ і засинала якнайшвидше аби мені наснилося гідне мене життя, а не ця убога дійсність.
Бутерброди – ось як мене життя винагородило? За це я мала бути вдячна?
От і понесло мене тоді, від тих бутербродів. Як дівчата почали заздрити, що в мене добрий чоловік.
От і не витримала і сказала, який має бути добрий чоловік – Денис, багатий і гарний, а не ось цей, що тільки й здатен заробити на варену ковбасу та масло.
Сергій пішов назовсім. Розлучив нас суд швидко. Він не став нічого заперечувати, навіть аліменти на старшого сина платить, хоча тепер знає правду. Він приїжджає до школи, забирає дітей на вихідні, але зі мною не говорить. Взагалі. Наче мене не існує.
А я… я тягну все сама. Виявилося, що жити без Сергія — важко. Треба самій думати про квитанції, про ремонт крана, про те, де взяти гроші на нові куртки дітям, бо вони ростуть як на дріжджах. Я влаштувалася на другу роботу, приходжу додому загнана, як коняка, а вдома — гори брудного посуду і уроки, які ніхто не зробив.
Нещодавно бачила його в супермаркеті. Я обирала найдешевшу олію за акцією, а він стояв у черзі до сусідньої каси. Я ледь його впізнала. Спортивний, підтягнутий, у гарній куртці. І поряд жінка — така вся «на стилі», легка, сміється. Він на неї дивився так, як колись на мене. Дбайливо волосся їй поправив, пакет допоміг донести.
Я хотіла пройти повз, гордо піднявши голову, щоб він побачив, кого втратив. Але він навіть не здригнувся. Подивився крізь мене, наче я — порожня полиця з-під товару. Взяв свою жінку під руку і пішов до виходу, до новенької машини.
І так мені стало образливо! Де справедливість? Він без мене розцвів, бізнес свій підняв, про який колись тільки мріяв, а я йому казала: «Куди ти лізеш, сиди на роботі спокійно». А тепер він багатий, успішний, з новою дружиною… А я тягну трьох дітей, рахую кожну копійку і відчуваю, як життя минає повз.
Денис про мене і не згадав. Я бачу його фото з відпочинку в Фейсбуці — він все так само з дружиною, у них все «красиво». Я була для нього просто розвагою, іграшкою на один сезон. А я через це власне життя під укіс пустила.
Сиджу зараз на кухні, дивлюся на свої руки з облізлим манікюром і думаю. От кажуть — «сама винна». А хіба можна було інакше? Хіба можна було все життя терпіти прісного Сергія, коли душа хотіла щастя? Тільки щастя мене й спопелило. Тепер маю тільки попіл під ногами і вічне питання — за що мені це все? Хтось же мав мене зупинити, хтось мав підказати…
Чому люди зі мною так поводяться? Хіба я таке заслужила?
