Сестра не пам’ятала батька, вона ще була мала, коли він нас покинув заради якоїсь любки. Мені тоді вже було тринадцять років і я все прекрасно розуміла, бачила, як мама просить його залишитися, якщо не заради неї, то заради дітей, як важко піднімається з колін. А він йде

Як Катя питає, коли прийде тато, як чекає біля дверей.

Як він не приходить ні на мій день народження, ні на її!

Як потім приходить з дешевими цукерками, а Катя так радіє, а я кажу, щоб ніколи не приходив, бо він нас покинув заради якоїсь дівки, нас, своїх любих донечок.

Десь через два роки він приходив миритися, але мама правильно зробила і не пробачила і не дозволила вернутися.

Які слова вона казала йому, наче читала мої думки, наче я промовляла разом із нею: зрадив раз, зрадить вдруге.

Мама заміж так і не вийшла, не змогла більше нікому довіряти.

Я теж не дуже успішна в цьому плані і всі мої хлопці не можуть витримати мою перевірку на вірність, мої ревнощі, мої питання, мої підозри.

Мені сорок років, а у мене ні чоловіка, ні дітей. Все завдяки батькові.

Катя у нас геть інша, думаю, що вона просто була надто мала, щоб відчути в повній мірі те, що сталося і просто не розуміє, як це, бути не потрібною найріднішій людині.

Ось така свята простота і їй легко живеться, вона вірить людям, у неї є чоловік і троє донечок.

– Єдина нормальна людина в нашій родині, – жартуємо ми з мамою і просто обожнюємо наших малих.

А потім наше життя змінилося водночас – ми зустріли батька.

Спочатку день був як день – кожної суботи ми йдемо з Катериною на закупи і того разу відкрили новий магазин в іншому кінці міста, казали, що там фірмові речі за низькими цінами – хто на таке не купиться?

Тож ми сіли на автобус і поїхали.

Як то часто буває, біля такого людного місця було вже купа прохачів і я в тій черзі простягнутих рук побачила батька.

Як же я зраділа! Ось там і місце для зрадників!

– Є таки Бог на небі! Ось так ти маєш закінчити своє існування, – викрикнула я і на мій крик оглянулася Катя.

– Ти чого, – спитала вона.

– Так батько наш любий, дивися! Сидить тут, як тобі, татку? Не холодно?

Я насолоджувалася його реакцією, його виправданнями, його очима. То був момент. Коли я зрозуміла, що можу тепер будувати своє майбутнє, бо знаю, що закон діє: зробив комусь щось і тобі те й вернеться!

Весь день пройшов просто чудесно і мені дуже прикро, що я не розгледіла реакції Каті, тоді я б могла тому запобігти.

Вся ж справа в тому, що вона не розуміла, як наш батько нам життя перекришив, тому вона те й зробила.

Тільки тому, бо якби то все пережила, то була б як ми з мамою.

У Катиного чоловіка є в селі мама от вона туди й відвезла тата, нашого тата.

І одного дня нам в цьому зізналася.

– Ти… Ти.., – я не могла пояснити, що вона наробила, – Мамо! Чого ти мовчиш?

– Я хочу його побачити, – сказала мама.

Ми приїхали в село, всі троє, батько був вже схожий на людину, тільки дуже худу. У нього й руки трусилися і зубів не було.

– Пробачте мені, -казав він, – Я не мав щастя без вас і отак скотився.

– То не треба було нас кидати з самого початку!, – сказала я.

– Я знаю. Тепер вже знаю.

Ми ще йому наговорили всякого і Каті, а потім Катина свекруха нас вигнала з обори:

– Досить вже, він і так ледве приходить до себе, а тут ще й ви.

Знаєте, святі тут знайшлися! Такі люди, як батько мають там і лишитися, де й були – в минулому. І я не розумію, чому раптом всі за нього заступаються. А не за нас з мамою?

Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page