Як Катя питає, коли прийде тато, як чекає біля дверей.
Як він не приходить ні на мій день народження, ні на її!
Як потім приходить з дешевими цукерками, а Катя так радіє, а я кажу, щоб ніколи не приходив, бо він нас покинув заради якоїсь дівки, нас, своїх любих донечок.
Десь через два роки він приходив миритися, але мама правильно зробила і не пробачила і не дозволила вернутися.
Які слова вона казала йому, наче читала мої думки, наче я промовляла разом із нею: зрадив раз, зрадить вдруге.
Мама заміж так і не вийшла, не змогла більше нікому довіряти.
Я теж не дуже успішна в цьому плані і всі мої хлопці не можуть витримати мою перевірку на вірність, мої ревнощі, мої питання, мої підозри.
Мені сорок років, а у мене ні чоловіка, ні дітей. Все завдяки батькові.
Катя у нас геть інша, думаю, що вона просто була надто мала, щоб відчути в повній мірі те, що сталося і просто не розуміє, як це, бути не потрібною найріднішій людині.
Ось така свята простота і їй легко живеться, вона вірить людям, у неї є чоловік і троє донечок.
– Єдина нормальна людина в нашій родині, – жартуємо ми з мамою і просто обожнюємо наших малих.
А потім наше життя змінилося водночас – ми зустріли батька.
Спочатку день був як день – кожної суботи ми йдемо з Катериною на закупи і того разу відкрили новий магазин в іншому кінці міста, казали, що там фірмові речі за низькими цінами – хто на таке не купиться?
Тож ми сіли на автобус і поїхали.
Як то часто буває, біля такого людного місця було вже купа прохачів і я в тій черзі простягнутих рук побачила батька.
Як же я зраділа! Ось там і місце для зрадників!
– Є таки Бог на небі! Ось так ти маєш закінчити своє існування, – викрикнула я і на мій крик оглянулася Катя.
– Ти чого, – спитала вона.
– Так батько наш любий, дивися! Сидить тут, як тобі, татку? Не холодно?
Я насолоджувалася його реакцією, його виправданнями, його очима. То був момент. Коли я зрозуміла, що можу тепер будувати своє майбутнє, бо знаю, що закон діє: зробив комусь щось і тобі те й вернеться!
Весь день пройшов просто чудесно і мені дуже прикро, що я не розгледіла реакції Каті, тоді я б могла тому запобігти.
Вся ж справа в тому, що вона не розуміла, як наш батько нам життя перекришив, тому вона те й зробила.
Тільки тому, бо якби то все пережила, то була б як ми з мамою.
У Катиного чоловіка є в селі мама от вона туди й відвезла тата, нашого тата.
І одного дня нам в цьому зізналася.
– Ти… Ти.., – я не могла пояснити, що вона наробила, – Мамо! Чого ти мовчиш?
– Я хочу його побачити, – сказала мама.
Ми приїхали в село, всі троє, батько був вже схожий на людину, тільки дуже худу. У нього й руки трусилися і зубів не було.
– Пробачте мені, -казав він, – Я не мав щастя без вас і отак скотився.
– То не треба було нас кидати з самого початку!, – сказала я.
– Я знаю. Тепер вже знаю.
Ми ще йому наговорили всякого і Каті, а потім Катина свекруха нас вигнала з обори:
– Досить вже, він і так ледве приходить до себе, а тут ще й ви.
Знаєте, святі тут знайшлися! Такі люди, як батько мають там і лишитися, де й були – в минулому. І я не розумію, чому раптом всі за нього заступаються. А не за нас з мамою?
Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота