Отож, вечір надворі і дзвінок в двері – на порозі стоїть моя сестра з сумкою, вся в сльозах і каже:
– Розплатися з таксистом, бо я гроші забула, – та в хату.
Підходжу до таксиста, а він так співчутливо дивиться на мою сестру та каже суму, що вдвічі менша, ніж зазвичай. Ну. Якщо таксист пожалів мою сестру, то тут точно якась біда, серце стиснулося і я бігом в хату.
– Що сталося?, – питаю.
– Він мене не любить і нашу дитинку!, – як зареве сестра погладжуючи велетенський живіт, – Я його попросила, просто попросила зробити дрібничку – купити мені соняшник! Від нього не така печія! А він знаєш, що мені сказав?
– Що?
– Чого я сама собі його не куплю!
– Так чого ти собі його не купила?, – питаю вражено і отримую такий погляд, що наче я її зрадила.
– Бо мені важко взутися!, – як закричить вона і показує на свої чоботи, які все ще на ногах і не застібнуті, – Я цілий день чекаю, коли він прийде з роботи! Печія просто жахлива! Нестерпна! Тобі не зрозуміти! А він йде попри цей магазин, то хіба так важко зайти і купити таку дрібничку? Якщо він найменше не здатен зробити для мене і нашої дитини, то навіщо я буду жити з таким егоїстом? Він для мене ніхто!
– Слухай, – кажу я, ледве стримуючи сміх, – Ти такими речами не жартуй, бо вам ще разом жити «довго і щасливо».
– О, ні! Все з ним ясно. Ти поїдеш і збереш мої речі і я буду жити тут.
– А мене ти спитала?
– А ти мені сестра?, – каже Ірина, а сльози аж на підлогу капають.
Одним словом, почала вона у мене жити, а це я вам скажу ще те випробування: постіль їй смердить порошком, холодильник мені треба помити, бо там сусідять квашена капуста зі сметаною, а це не людяно по відношенню до неї, Ірини, ту пісню не включай, бо у неї спогади і вона плаче, те не дивися, бо воно страшне…
Господи! Мені захотілося просто на другий день лізти до Максима на колінах і просто благати аби він її забрав.
Максим обдзвонив всю родину, бо не знав, де вона ділася, але Ірина відмовилася з ним говорити, бо він її зрадив. Коли ми зустрілися на наступний день і я йому розказала всю ситуацію, то вже мені прийшлося заспокоювати його самого, бо його наче ґедзь вкусив.
– Я працюю за двох, не пам’ятаю чи їв чи ні, аби ми мали гроші для малюка, а вона бачте, не може зійти з поверху і купити соняшник? Та що це за дружина така. Як вона мене так любить, то хто тоді ненавидить?, – надавав собі жалю чоловік.
– У неї взуття не застібається, – кажу.
– Не застібається, бо треба рухатися! Їй лікарка казала, щоб вона слідкувала за вагою а знаєш, що вона робить? Стає на ваги та бреше яка цифра!
Знаєте, це було як між Скіллою і Харібдою, бо одинаково вони кричали на мене.
Пройшло ще кілька днів і я почала благати маму аби впустила Ірину жити до них, але та навідріз відмовилася:
– Та зараз, мають помиритися і не вплутуй мене в це!
От тобі й мама. Коли надії на моє щасливе життя вже не було, Андрій прийшов … з унтами. Спочатку Ірина сприйняла їх як образу, далі передумала, а ще через якийсь час вони поїхали додому запевнивши мене, що я буду хресною для малюка. Я була згідна на що завгодно, тільки б він її забрав.
Фото Ярослава Романюка.
