Ще два роки тому мій чоловік почав говорити про те, що йому потрібна дитина. І обов’язково хлопчик. Змалку він мріяв про брата, а потім вирішив, що у нього буде син.
– Ми завжди будемо разом, – мріяв чоловік. – Він виросте справжнім чоловіком, я навчу його усьому.
Я спокійно слухала ці розмови чоловіка. Мій брат теж хотів, щоб у нього були спадкоємці, хлопці. Але у нього дівчатка. Брат мій дуже любить своїх красунь і зовсім забув про те, що хотів хлопчика. Так що я спокійно слухала і вважала, що і з моїм чоловіком буде так само.
Мені завжди здавалося, що і хлопчика, і дівчинку можна любити однаково. І батьки повинні радіти, що дитина взагалі з’явилася на світ. Адже це таке диво.
І ось, я при надії. Чоловік одразу наполягав на тому, що буде син. Він ходив на обстеження зі мною, розпитував спеціалістів. Нам сказали, що має бути хлопчик.
Чоловік був просто щасливим. Його мрія почала збуватися.
– А раптом народиться дівчинка? – якось запитала я.
– Цього не буде. Тільки хлопчик!
Наша квартира на той час більше була схожа на дитячий магазин, ніж на житлове приміщення. Чоловік поклеїв нові шпалери, купив ліжечко, багато іграшок. Все було у блакитних та синіх тонах. Я переконувала його, що іграшки та велосипед довго ще не знадобляться дитині, але він через день заглядав у магазин і купував щось нове для сина.
Мені навіть стали трохи набридати розмови про те, що він робитиме потім. Дуже хотілося підтримки та турботи тут і зараз. Тільки розмови чоловіка і зайвий клопіт з кожним днем ставали дедалі нестерпнішими.
Останні дні перед появою нашої дитини. Чоловік став дуже нервовим. Він хотів бути присутнім у той момент, коли з’явиться малюк. Як же горів його погляд. Він вірив, що буде саме хлопчик. Але з’явилась дівчинка. Він одразу якось змарнів і вийшов. Навіть не сказав мені нічого.
Я подумала, що всі ці зміни через пережите. Пожаліла, що дозволила, щоб він був присутній. Вірила, що незабаром він відчує, що стане батьком. Але він навіть не відвідував нас. Стало дуже прикро. Адже це теж дитина. Донька також вимагає до себе уваги та турботи. На виписку прийшов, але не взяв жодної участі у виборі імені. Створювалося відчуття, що він впав у якусь дрімоту, забуття. Його мрія не здійснилась.
Додому з виписки ми їхали мовчки. Вдома чоловік навіть не намагався взяти доньку на руки. Я спробувала поговорити з ним, але він тільки відмахувався.
Минуло півроку. Стосовно чоловіка до доньки нічого не змінилося. Мені допомагають свекруха та моя мама. Ми разом все можемо. Тільки з апатією чоловіка нічого не змінилося. Мені іноді здається, що це я у всьому винна.
Свекруха і мама заспокоюють мене, намагаються підбадьорити, кажуть, що він ще дбатиме про доньку краще, ніж інші батьки. Але я в це зовсім не вірю. Нещодавно почалися розмови, що потрібна інша дитина. Чоловік знову спалахнув своєю мрією. А я навіть думати про таке не бажаю. Аж раптом буде ще одна дівчинка! Так і житимуть доньки осторонь батька. Не хочу їм такого майбутнього.
Мені навіть здається, що я скоро на розлучення подам, якщо він так і ставитиметься до своєї дитини. Мені не потрібно, щоб дочка відчувала байдужість із боку батька. Це позначатиметься на її уявленні про сім’ю. Дитина ж не винна, що тато хотів хлопчика, і це для нього найважливіше.
Головна картинка – pexels.