Ще гості і на місця свої не сіли. як кличе мене невістка на кухню. Думала що допомогти треба, то й рада, бо ж вона усе сама і з мамою, я була у якості гостя, а не в статусі родички завжди. Але як тільки я зайшла, невістка мені конверта простягнула: “Ваш?”

Ще гості і на місця свої не сіли, як кличе мене невістка на кухню. Думала що допомогти треба, то й рада, бо ж вона усе сама і з мамою, я була у якості гостя, а не в статусі родички завжди. Але, як тільки я зайшла, невістка мені конверта простягнула: “Ваш?”.

Я сім’ю невістки своєї все ніяк не можу зрозуміти. От ми ж усі люди і всі у своїй природі однакові. Зустрічались мені усілякі на довгому життєвому шляху, якось ти собі можеш у голові характер пояснити тієї людини, але не невістки і її мами.

Чесно? От якось і описати не можу, бо тут і слів таких немає. Не зверхні вони, не вважають себе кращими, не дивляться на вас якось особливо. Просто у них не буває емоцій. От узагалі ніколи і ніяких.

Ото лиш на фото весільному у невістки радісне обличчя. Тобто посміхатись вони вміють, але на людях завжди зберігають незворушний вигляд. Ні тобі подиву, ні щирого обурення, ні сміху.

Син кохав свою Ларису, тож я ні слова кривого про неї не казала. Та й як і що казати, коли за стіною, якою вона себе обнесла і не видно нічого?

Та от уже десятий рік разом дітки у них є. Спілкуємось ми дуже дивно, ніби як по годиннику. В суботу вони приїздять до нас, невістка сідає у кутку столу, п’є чай, їсть мій пиріг. Говоримо ми із сином, вона ж навіть очима не веде. Діти бавляться, щось не те, а вона лиш погляне на них і трішки голову у бік схилить. Усе, шовкові обоє. раз на два тижні на чай запрошують мене.

А тут ювілей у неї – 35 років. Того дня я йшла на свято знехотя, бо вже відчувала що то буде. У такі дні я сиджу за спільним столом не в своїй тарілці. Як син є, то хоч він заговорить зі мною, сваха і сват мовчать, а невістка говорить, але слова у неї на вагу золота і ото лиш друзі між собою перемовляються. Гнітюче враження.

Несла я невістці п’ять тисяч гривень у подарунок. Могла і придбати, що, та на свій сором я навіть не знаю, що моя невістка полюбляє і чим захоплюється. Тож несла гроші.

І що? Привітала, подарувала, а за кілька хвилин мене невістка покликала у кухню. Я думала що чи не вперше за роки мене попросять про допомогу, та де там?

— Ваш? – простягнула вона мені конверт із грошима, який я їй принесла, – Я не можу прийняти цей подарунок, –  і вийшла.

Так я з тими грішми додому і прийшла. Набрала сина розповіла все, а він каже, що якщо Лариса так вирішила, то чого я переймаюсь. Мовляв, я прийшла не з порожніми руками, а вже вона вільна своїм подарунком на власний розсуд розпоряджатись.

Ну? От як я маю таке розуміти? Ображатись? Вимагати пояснень? Але ж не діжду.

От як це узагалі розцінювати, якщо твій подарунок тобі повертають майже одразу?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page