— Ну а що мені робити? — дивлячись на тещу, бурмотів Павло. — Що я можу один? І як маму отут саму покину? А вас там багато — ціле село, та й тесть мого віку. Краще вже Ользі у такому стані у вас буде, і дітям у селі на волі ліпше, ніж у міській квартирі. Ви їх забирайте, а коли зможу — яку копійку перекину, бо ж, як я один на всіх? Та й про себе подбати потрібно.
Дарина поволі збирала речі, не в силах повірити у те, що чула. Павло раз по раз забирав у неї з рук щось:
— Це пальто мама Олі дарувала! Нащо воно їй зараз, вона ж усе одно не ходить. А мама міряла, трохи перешиє і сама одягне. А ці штани теж не чіпайте, а ось взуття Ользі точно ні до чого, а у мами той же розмір — лишіть.
Зрештою, жінка не витримала, грюкнувши дверима, пішла геть. Лиш біля авто зрозуміла, що взагалі ніяких дитячих речей не взяла, але сил повернутись у той будинок більше не було. Витерла гарненько ноги, так, ніби вступила у щось огидне, і, завівши авто, поїхала з єдиним бажанням — ніколи в житті сюди більше не приїжджати і навіть голосу оцих людей не чути.
Лиш виїхавши на трасу, змогла трохи розслабитись. Наказувала собі не замислюватись над тим, що тільки–но пережила, не обдумувати, що сталось з їхнім життям з вини отого чоловіка, але хіба так просто відмахнешся від самої себе?
Ольга — їхнє єдине раннє сонечко–донечка. Галасу вони своїм коханням із чоловіком на все село тоді наробили, ну ще б пак — їй 16, а йому 30. Її Андрію не до сміху було тоді. Але його і її батьки змогли впоратись із тією ситуацією. Молоді одружились і почали жити разом.
Оля росла щебетушкою і красунею. Не один хлопець сватав їхню донечку, але із села вона нікого так і не обрала. Свою доленьку знайшла аж у столиці.
Павло був її викладачем, і вона його покохала ледь не з першого погляду. Не спинила дівчину ні різниця у віці, ні відверте несприйняття такої невістки свекрухою, ні категоричне батьківське «ні» після знайомства.
Всупереч усім і усьому пішла Ольга заміж за коханого. Як вони там уже жили, Дарина не відає. Приїздила на літо додому з донечкою її Ольга незмінно весела і, як здавалось, щаслива. Лиш зрідка після розмови з чоловіком по телефону з’являлися сльози на очах.
— Сумую за ним! — говорила донька, а Даринка й вірила.
Ще й трьох років не виповнилось першій доні, як Ольга повідомила батьків, що вони знову чекають на поповнення. Та ще й неабияке — двійню! Щаслива теща подзвонила привітати зятя, але почула геть не те, на що сподівалась:
— Будете нам допомагати! А як я сам цілу купу дітей і жінку, яка й не думає працювати, потягну? Мама-пенсіонерка своє відпрацювала. Й так уже три роки дарма вашу доньку годую й одягаю. А тут вона аж двійню собі надумала. Я узагалі проти.
Зятя понесло, та так, що Дарина вкінці вже плакала. Господи, ну кого її дитина обрала, як із таким жити і дітей виховувати? Але це був лиш початок. Найважче було попереду.
З кожним місяцем Ользі ставало все гірше і гірше. Зі стаціонару вона вже й не виписувалась. Діти розвивались добре, але у доньки доньки почались проблеми зі здоров’ям — не могла ходити. Спеціалісти лиш руками розводили: мовляв, то рідкісний випадок і зробити до появи дітей практично нічого неможливо.
— Готуйтесь, — сказали заплаканій матері, — після появи малюків ваша донька потребуватиме тривалої реабілітації. Це дорого. Дуже дорого.
Усі шість місяців, доки Ольга лежала на збереженні, Даринка жила у домі зятя і свахи. Жодного доброго слова. Сядуть удвох на кухні і «бу-бу-бу». Інколи навіть на «Добрий ранок» не відповідали.
До своєї доньки Павло взагалі діла не мав. А до жінки ні разу так і не навідався. Як зрозуміла Даринка, дитиною займалась її Оля, бо іншим до тієї дівчинки діла не було. Ото як наготує Даринка із самого ранку їжі, так і стоїть вона до вечора. Прийде від доньки геть знесилена, а на неї онучка голодними оченятами дивиться. Не витримала — попросила чоловіка, аби приїхав і забрав онуку, він за нею гарно зможе наглянути — Даринка була впевнена.
Радість від появи двох легінів була затьмарена погіршенням стану доньки. Ольга не могла і пальцем поворухнути. Лежала і сльози ковтала, над своїм тілом була не владна. Їм пояснювали, що то ненадовго, що вона молода і швидко відновиться. Ще три місяці лежала донька, перш ніж змогла хоча б заговорити.
А коли її хлопчики почали ходити, Ольга уперше спромоглася сісти. Спеціалісти дозволили забрати її додому. Але куди? Павло ні до малюків, яких практично одразу забрала сестра Дарини, ні до дружини ніяких почуттів не проявляв. Жодним словом, жодною копієчкою за цей час не допоміг.
Шість років минуло. Дарина з Андрієм виховують трьох онуків мов своїх рідних діток. Хлопчики пішли уже в перший клас. Ольга пересувається на візку. Спочатку Даринка не хотіла мати нічого спільного ні з Павлом, ні з його мамою, але потім вирішила, що так просто полегшувати життя зятю не збирається — Ольга подала на аліменти.
Тепер щомісяця у родині обов’язковий ритуал: перед виплатою аліментів телефонує Павло і жаліється на свою важку долю, а після отримання коштів — свекруха вже з побажанням усього найгіршого всім і до восьмого коліна.
Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
