Ще спершу усе в нас трималось на моїй сліпій любові і рожевих хмарах, що затуляли мені очі. Але, прозріння таки прийшло на касі супермаркету. Особливо, мені слова свекрухи майбутньої тоді в душу запали.
Все життя ми із сім’єю моєю у столиці прожили. Хоча, як у столиці, у дідуся з бабусею дім у селі і ми там жили літом, їздили у всі відпустки туди. Тож я привчена до сільської праці і вона мені подобається, як не дивно.
Саме у селі я й познайомилась із онуком однієї із місцевих мешканок. Тітка Лариса переїхала в село після розлучення, зупинилась у хаті батьків, а квартиру продала поділивши гроші між дітьми і віддавши половину коштів чоловіку.
Ми з Макаром спершу в селі гуляли, а вже коли повернулись у столицю зустрічались тут. Макар був добрим і уважним, ми гуляли парками і вуличками старої столиці. Скільки живу таких місць не бачила і була хоч і втомлена після таких піших “забігів”, однак щаслива і закохана.
Вже й до весілля справа йшла, як ми надумали разом жити. Макар переїхав до мене, адже тоді саме звільнився із роботи і ми б не мали за що жити орендуючи квартиру, моєї зарплатні стане в акурат на оплату житла і все.
Я не мала бажання обтяжувати батьків, тож одразу сказала, що ми окрема родина. Я раніше з роботи поверталась, тож мені випадало заходити у магазин, якщо щось забуду, то Макар просив вийти йому на зустріч і ми разом ішли у магазин купувати те, що було потрібно. Хоч зараз я добре розумію, що оплачувала все те я, а він “губився” у вітринах якраз перед касами. От так три місяці прожили.
Прозріла я на касу супермаркету, коли забула вдома гаманець. Стою і дивлюсь на Макара, а той вдає, що нічого не розуміє.
— Я гроші забула, шістсот гривень маєш на картці?
Тут свекруха майбутня моя з-за сина свого аж вискочила:
— Гарна гостина – мусить гість сам за себе платити? Де таке видано, що за виховання? Шістсот гривень? Ого! Так можна і в ресторані поїсти, а не на кухні в панельці.
Макар мовчав. Стояв і мовчав, а потім так спокійно:
— Відмініть, – до касира, – Лізо, я товар у кошик складу, а ти збігай за гаманцем, тут п’ять хвилин.
Тобто, він і не думав оплатити продукти, навіть думки не виникло. Я пішла додому, але в магазин не повернулась. За годину десь прийшла таки моя майбутня свекруха для знайомства з моїми батьками. Прийшли вони з порожніми руками, тобто, ті продукти вони так і залишили в магазині, хоч там був торт до столу, сік і червоненьке.
Мама заварила кави, дістала печиво Марія. От так і сиділи. Розмова не клеїлась, бо вже мама знала про ту ситуацію і говорити із гостями їй не хотілось.
— Гарний прийом: одна в магазині набрала усього і попросила заплатити за те, чим нас же і частуватиме, але мало, ще й вдома нам мовчанкою і кавою із найдешевшим печивом зустріч влаштували. Як так узагалі?
Пішла моя майбутня свекруха невдоволена, а наречений залишився, але ображений, бо я не привітно його маму зустріла. Я Макара дуже кохала, і мовчати наміру не мала, здавалось, що поговоримо і все вирішимо:
— Ти б могла заздалегіть до приходу моєї мами підготуватись, час був. Але ж ні, так підлаштувала, аби ми, ніби як ваші гості, у магазині заплатили за те, чим нас частуватимуть? Чого ще від тебе чекати?
Те почула моя мама з татом і швидко Макар вийшов у двері з речами. Я хотіла іти з ним, та от батьки не пустили, та й мама його кімнату орендує , тож ніби як не було куди нам двом податись.
І ніби, як ми й досі із Макаром пара, та ота ситуація неприємна зі знайомством стоїть між нами стіною.
Скажіть, хто в цій ситуації не правий? Я й справді повинна була все підготувати і не просити у майбутнього чоловіка оплатити частування? Чи все ж тут мої батьки праві і від таких людей треба триматись якнайдалі?
Головна картинка ілюстративна.
