fbpx
Історії з життя
Що й казати, спалося Наталі цієї ночі несолодко. Вранці вона твердо вирішила, що звільниться і буде шукати нове місце роботи. Робота їй, звичайно, подобалася. Але за вчорашній день вона двічі нагрубила главі компанії. Просити вибачення, ні у кого не збиралася

З чого починається день у будь-якому офісі? Звичайно, зі пліток, потім з новин компанії. Так і почався день в одному з офісів компанії «Сіріус».

– Наталю, розповідай! – зажадала подруга, підбігши до свого місця і включивши комп’ютер.

– Про що, Оксано?

– З ким ти вчора була в ресторані?

– Просто хлопець запросив. Станіслав. Саме Станіслав, тому що він дуже славний, – в голосі Наталі звучав відвертий сарказм. – Хто він по житті не розповідає – робить з себе загадкового супермена. Але думаю, якщо гарненько за нього взятися і струсити все лушпиння, то хлопець нормальний. Принаймні, не бевзь.

– Так і візьмися за нього. Ти, хоч дізналася, хто він такий?

– Ні.

– Наталю, тобі вже двадцять чотири. Ти заміж виходити збираєшся?

– Поки ні. Оксано, мені спочатку кар’єру хотілося б влаштувати. Знайду іншого.

– Та ти в будь-якому випадку на підвищення підеш.

– Це ти з чого взяла?

– Скажу по секрету, твій проект сподобався начальнику відділу, і той відправив його, – подруга підняла палець вгору.

– Наталко, до шефа! – на ходу наказав начальник відділу, що саме зайшов у приміщення.

***

– Заходь, Наталко, сідай! – Тимофій посміхнувся і почав без передмов. – Твоїм проектом зацікавилися на “горі”. Скоро тебе викличуть в головний офіс. Ти підготуйся гарненько по проекті.

– А що готуватися? Проект-то мій.

– Гаразд! Я тебе поки чіпати не буду.

***

Глава компанії «Сіріус» Петро Романович зайшов в свою приймальню рівно о восьмій. Його заступники вже чекали. Слідом прийшов начальник безпеки, який відразу почав доповідати:

– Все нормально, але…, – начальник безпеки зробив інтригуючу паузу.

– Антоне, що замовк?

– Ваш син вкотре закохався.

– Ну, це вже від тебе багато разів чув, – Петро Романович важко зітхнув. – Але онука ми з дружиною, схоже, так і не дочекаємося.

– На цей раз не просто інтрижка. Та й дівчина серйозна. Працює в одному з ваших офісів.

– Гаразд, влаштуй нам з нею зустріч. Як завжди.

– Петре Романовичу, – Антон набрався сміливості. – Можливо, ваш син не може знайти собі пару, саме тому, що у вас вимоги до претенденток занадто високі?

– Антоне, одружитися на першій-ліпшій я йому все одно не дозволю. Все, сьогодні в обід ми з нею зустрічаємося. Як її звати?

– Наталка.

Начальник безпеки вийшов і зайшов головний інженер з якимись паперами.

– Петре Романовичу, місяць тому ми дали вказівки всім нашим офісах підготувати проекти з ефективного управління нашими складами і базами. Уже прийшло кілька проектів, але нічого цікавого я в них не знайшов. І раптом вчора приходить проект з офісу Тимофія, – головний інженер поклав на стіл документи. – Петре Романовичу, дещо я там не міг зрозуміти, але сам по собі проект просто геніальний.

– Що ти не міг зрозуміти?

– Ось це, наскільки я розумію, поки здійснити неможливо. У нас просто немає подібних комп’ютерних програм.

Глава компанії взяв зі столу свій телефон:

– Пане Валерію, терміново до мене.

Буквально через хвилину в кабінет зайшов молодий хлопець, схожий на хлопчиська.

– Викликали, Петре Романовичу?

– Що скажеш? – шеф кивнув на проект.

– Я вже дивився, але…

– Що але”?

– Треба б зустрітися, з ним, – хлопець кивнув на папери, – наживо.

– То зустрічаємося після обіду, – глава компанії кивнув на головного інженера, – в твоєму кабінеті ми і геній, який цей проект склав.

***

Обід в офісі цілу годину. Що даремно сидіти склавши руки? Подруги завжди заходили в кав’ярню неподалік. Заодно, по магазинах пройтися. Тимофій, їх начальник, добряк, можна хвилин на десять і спізнитися.

Зайшли в кав’ярню, в яку заходили постійно. І тут до них підійшов чоловік міцної статури:

– Вибачте будь ласка! – повернувся до однієї з дівчат. – Оксано, я вам замовив обід. Он за тим столиком.

– Це з якого дива? – мимоволі вирвалося у дівчини.

– Наталко, – чоловік повернувся до її подруги. – Одна людина хоче з вами поговорити.

Настала пора здивуватися і Наталі. Поміркувавши, вона кивнула подрузі на столик:

– Гаразд, Оксано, йди, обідай!

Наталю підвели до столика, де сидів солідний пан. Дівчині здалося, що вона десь його бачила, але відразу згадати не могла.

– Сідай! – кивнув пан. – Їж!

– Я звикла або обідати, або займатися справами, – голос дівчини був суворий, і на обличчі була відсутня посмішка. – Я вас слухаю.

– Ти сподобалася моєму синові, – чоловік зробив паузу, чекаючи ефекту від сказаних слів.

Але ефекту не було. Навпаки, в очах дівчини промайнуло роздратування. На обличчі чоловіка з’явилася крива посмішка, але він продовжив:

– Я не заперечую проти вибору Станіслава, але мені потрібна нормальна невістка, мати мого майбутнього онука.

– Зате мені не потрібен ваш син, – Наталка встала з-за столу, – і ви теж.

– Як ти зі мною розмовляєш, дівчисько?

– Дуже ввічливо, і на відміну від вас, на «ви».

– Ну, я тобі влаштую життя! – Петро Романович не звик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

– До побачення! – і дівчина пішла в бік виходу.

До столу тут же підійшов начальник безпеки.

– Все в порядку, Петре Романовичу?

– Не розумію, вона, що навіть не здогадується, хто я такий?

***

– Танюк, де ти ходиш? – біля її робочого місця стояв начальник відділу. – Тебе терміново в головний офіс викликають, в двісті двадцять четвертий кабінет.

– Навіщо?

– Напевно, через твій проект, – начальник повернувся до одного зі своїх співробітників. – Геннадію, довези Танюк до головного офісу!

– Гаразд.

***

Після обіду Петро Романович зайшов в кабінет свого головного інженера. За столом сиділи – господар кабінету, програміст і спиною до виходу якась дівчина. Вони про щось жваво сперечалися, і його приходу навіть не помітили. Нарешті, головний інженер підняв очі:

– Ой, Петре Романовичу… ось Наталія… це її проект… ми з Валерієм такого навіть не очікували…

Вона повернулась і встала.

– Ти? – мимоволі скрикнув глава фірми.

– Ви? – очі дівчини раптом втратили яскравість. – Думаю, мені тут робити нічого.

Вона вийшла під їх здивовані погляди і пішла додому.

***

Що й казати, спалося Наталі цієї ночі несолодко. Вранці вона твердо вирішила, що звільниться і буде шукати нове місце роботи. Робота їй, звичайно, подобалася. Але за вчорашній день вона двічі нагрубила главі компанії. Просити вибачення, ні у кого не збиралася.

Прийшла в офіс пізніше звичайного. На її місці сиділа дівчина і перекладала її папери.

– Ой! – схопилася та з місця. – Ви, напевно, Наталя? Мене перевели в цей відділ. Сказали, що ви з учорашнього дня тут не працюєте.

– Правильно сказали, – рішуче кивнула головою Наташа. – Зараз речі свої зберу.

– Просили передати, щоб ви відразу до начальника офісу зайшли.

***

Наталя залетіла в кабінет начальника офісу, трохи роздратована:

– Що, Тимофію, уже звільнив мене?

– Я.., – той нерішуче повернув голову до вікна.

І тільки тут вона помітила, що біля вікна стоїть… глава компанії. Він швидким кроком підійшов до неї:

– Наталко, вибач мене за вчорашнє!

– Та я теж себе зухвало поводила… Вибачте!

– Наталко, я за тобою! Хочу, щоб ти очолила новий відділ. Цей відділ буде по твоєму проекту працювати.

– Мені?! Відділ у головному офісі?! – очі дівчини спалахнули радісним вогнем. – Але я там людина нова… не впораюся.

– Я дам тобі в помічники одного неробу, – Петро Романович посміхнувся. – Він розумний, всі проблеми вирішить, але… як я сказав, трохи нероба. Ти просто будь суворіша з ним.

***

Ще вранці вона про таке і не мріяла. Працювати в головному офісі начальником відділу, з таким величезним окладом. Триста дванадцятий кабінет – тепер її кабінет. Обережно відкрила двері…

За столом сидів… Станіслав.

– Заходь, Наталю!

– А ти, що тут робиш? – вона мимоволі посміхнулася.

– Батько сказав, що поступаю в твоє розпорядження на все життя, – кивнув на стілець. – Сідай, твій же кабінет. Подивився твій проект. Нормально! Ось це мені особливо сподобалося.

– Якраз це нездійсненно, – Наталка важко зітхнула. – Мені здавалося, якщо поєднати це…

– Нічого не треба поєднувати. Ось дивись! – Стас став щось будувати на моніторі. – Ось і вся проблема вирішена.

Кілька хвилин дівчина з подивом дивилася на екран. Потім з таким же подивом подивилася на хлопця:

– Але ж ти розумієш! – мимоволі вирвалося у неї.

– Наталю, я вже десять років в батьківській компанії працюю, – він перевернув кілька сторінок проекту. – А ось це зовсім не піде.

– Чому? – дівчина сіла поруч.

– Якщо ми почнемо працювати…

***

Петро Романович стояв біля прочинених дверей триста дванадцятого кабінету, із захопленням дивився на Стаса і Наталю, які щось жваво обговорювали..

А перед очима чоловіка стояв двір його величезного будинку. Син і ця дівчина, які йдуть по доріжці, а поруч з ними маленький хлопчик, його онук.

Автор: Олександр Пapшин.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page