З чого починається день у будь-якому офісі? Звичайно, зі пліток, потім з новин компанії. Так і почався день в одному з офісів компанії «Сіріус».
– Наталю, розповідай! – зажадала подруга, підбігши до свого місця і включивши комп’ютер.
– Про що, Оксано?
– З ким ти вчора була в ресторані?
– Просто хлопець запросив. Станіслав. Саме Станіслав, тому що він дуже славний, – в голосі Наталі звучав відвертий сарказм. – Хто він по житті не розповідає – робить з себе загадкового супермена. Але думаю, якщо гарненько за нього взятися і струсити все лушпиння, то хлопець нормальний. Принаймні, не бевзь.
– Так і візьмися за нього. Ти, хоч дізналася, хто він такий?
– Ні.
– Наталю, тобі вже двадцять чотири. Ти заміж виходити збираєшся?
– Поки ні. Оксано, мені спочатку кар’єру хотілося б влаштувати. Знайду іншого.
– Та ти в будь-якому випадку на підвищення підеш.
– Це ти з чого взяла?
– Скажу по секрету, твій проект сподобався начальнику відділу, і той відправив його, – подруга підняла палець вгору.
– Наталко, до шефа! – на ходу наказав начальник відділу, що саме зайшов у приміщення.
***
– Заходь, Наталко, сідай! – Тимофій посміхнувся і почав без передмов. – Твоїм проектом зацікавилися на “горі”. Скоро тебе викличуть в головний офіс. Ти підготуйся гарненько по проекті.
– А що готуватися? Проект-то мій.
– Гаразд! Я тебе поки чіпати не буду.
***
Глава компанії «Сіріус» Петро Романович зайшов в свою приймальню рівно о восьмій. Його заступники вже чекали. Слідом прийшов начальник безпеки, який відразу почав доповідати:
– Все нормально, але…, – начальник безпеки зробив інтригуючу паузу.
– Антоне, що замовк?
– Ваш син вкотре закохався.
– Ну, це вже від тебе багато разів чув, – Петро Романович важко зітхнув. – Але онука ми з дружиною, схоже, так і не дочекаємося.
– На цей раз не просто інтрижка. Та й дівчина серйозна. Працює в одному з ваших офісів.
– Гаразд, влаштуй нам з нею зустріч. Як завжди.
– Петре Романовичу, – Антон набрався сміливості. – Можливо, ваш син не може знайти собі пару, саме тому, що у вас вимоги до претенденток занадто високі?
– Антоне, одружитися на першій-ліпшій я йому все одно не дозволю. Все, сьогодні в обід ми з нею зустрічаємося. Як її звати?
– Наталка.
Начальник безпеки вийшов і зайшов головний інженер з якимись паперами.
– Петре Романовичу, місяць тому ми дали вказівки всім нашим офісах підготувати проекти з ефективного управління нашими складами і базами. Уже прийшло кілька проектів, але нічого цікавого я в них не знайшов. І раптом вчора приходить проект з офісу Тимофія, – головний інженер поклав на стіл документи. – Петре Романовичу, дещо я там не міг зрозуміти, але сам по собі проект просто геніальний.
– Що ти не міг зрозуміти?
– Ось це, наскільки я розумію, поки здійснити неможливо. У нас просто немає подібних комп’ютерних програм.
Глава компанії взяв зі столу свій телефон:
– Пане Валерію, терміново до мене.
Буквально через хвилину в кабінет зайшов молодий хлопець, схожий на хлопчиська.
– Викликали, Петре Романовичу?
– Що скажеш? – шеф кивнув на проект.
– Я вже дивився, але…
– Що але”?
– Треба б зустрітися, з ним, – хлопець кивнув на папери, – наживо.
– То зустрічаємося після обіду, – глава компанії кивнув на головного інженера, – в твоєму кабінеті ми і геній, який цей проект склав.
***
Обід в офісі цілу годину. Що даремно сидіти склавши руки? Подруги завжди заходили в кав’ярню неподалік. Заодно, по магазинах пройтися. Тимофій, їх начальник, добряк, можна хвилин на десять і спізнитися.
Зайшли в кав’ярню, в яку заходили постійно. І тут до них підійшов чоловік міцної статури:
– Вибачте будь ласка! – повернувся до однієї з дівчат. – Оксано, я вам замовив обід. Он за тим столиком.
– Це з якого дива? – мимоволі вирвалося у дівчини.
– Наталко, – чоловік повернувся до її подруги. – Одна людина хоче з вами поговорити.
Настала пора здивуватися і Наталі. Поміркувавши, вона кивнула подрузі на столик:
– Гаразд, Оксано, йди, обідай!
Наталю підвели до столика, де сидів солідний пан. Дівчині здалося, що вона десь його бачила, але відразу згадати не могла.
– Сідай! – кивнув пан. – Їж!
– Я звикла або обідати, або займатися справами, – голос дівчини був суворий, і на обличчі була відсутня посмішка. – Я вас слухаю.
– Ти сподобалася моєму синові, – чоловік зробив паузу, чекаючи ефекту від сказаних слів.
Але ефекту не було. Навпаки, в очах дівчини промайнуло роздратування. На обличчі чоловіка з’явилася крива посмішка, але він продовжив:
– Я не заперечую проти вибору Станіслава, але мені потрібна нормальна невістка, мати мого майбутнього онука.
– Зате мені не потрібен ваш син, – Наталка встала з-за столу, – і ви теж.
– Як ти зі мною розмовляєш, дівчисько?
– Дуже ввічливо, і на відміну від вас, на «ви».
– Ну, я тобі влаштую життя! – Петро Романович не звик, щоб з ним розмовляли таким тоном.
– До побачення! – і дівчина пішла в бік виходу.
До столу тут же підійшов начальник безпеки.
– Все в порядку, Петре Романовичу?
– Не розумію, вона, що навіть не здогадується, хто я такий?
***
– Танюк, де ти ходиш? – біля її робочого місця стояв начальник відділу. – Тебе терміново в головний офіс викликають, в двісті двадцять четвертий кабінет.
– Навіщо?
– Напевно, через твій проект, – начальник повернувся до одного зі своїх співробітників. – Геннадію, довези Танюк до головного офісу!
– Гаразд.
***
Після обіду Петро Романович зайшов в кабінет свого головного інженера. За столом сиділи – господар кабінету, програміст і спиною до виходу якась дівчина. Вони про щось жваво сперечалися, і його приходу навіть не помітили. Нарешті, головний інженер підняв очі:
– Ой, Петре Романовичу… ось Наталія… це її проект… ми з Валерієм такого навіть не очікували…
Вона повернулась і встала.
– Ти? – мимоволі скрикнув глава фірми.
– Ви? – очі дівчини раптом втратили яскравість. – Думаю, мені тут робити нічого.
Вона вийшла під їх здивовані погляди і пішла додому.
***
Що й казати, спалося Наталі цієї ночі несолодко. Вранці вона твердо вирішила, що звільниться і буде шукати нове місце роботи. Робота їй, звичайно, подобалася. Але за вчорашній день вона двічі нагрубила главі компанії. Просити вибачення, ні у кого не збиралася.
Прийшла в офіс пізніше звичайного. На її місці сиділа дівчина і перекладала її папери.
– Ой! – схопилася та з місця. – Ви, напевно, Наталя? Мене перевели в цей відділ. Сказали, що ви з учорашнього дня тут не працюєте.
– Правильно сказали, – рішуче кивнула головою Наташа. – Зараз речі свої зберу.
– Просили передати, щоб ви відразу до начальника офісу зайшли.
***
Наталя залетіла в кабінет начальника офісу, трохи роздратована:
– Що, Тимофію, уже звільнив мене?
– Я.., – той нерішуче повернув голову до вікна.
І тільки тут вона помітила, що біля вікна стоїть… глава компанії. Він швидким кроком підійшов до неї:
– Наталко, вибач мене за вчорашнє!
– Та я теж себе зухвало поводила… Вибачте!
– Наталко, я за тобою! Хочу, щоб ти очолила новий відділ. Цей відділ буде по твоєму проекту працювати.
– Мені?! Відділ у головному офісі?! – очі дівчини спалахнули радісним вогнем. – Але я там людина нова… не впораюся.
– Я дам тобі в помічники одного неробу, – Петро Романович посміхнувся. – Він розумний, всі проблеми вирішить, але… як я сказав, трохи нероба. Ти просто будь суворіша з ним.
***
Ще вранці вона про таке і не мріяла. Працювати в головному офісі начальником відділу, з таким величезним окладом. Триста дванадцятий кабінет – тепер її кабінет. Обережно відкрила двері…
За столом сидів… Станіслав.
– Заходь, Наталю!
– А ти, що тут робиш? – вона мимоволі посміхнулася.
– Батько сказав, що поступаю в твоє розпорядження на все життя, – кивнув на стілець. – Сідай, твій же кабінет. Подивився твій проект. Нормально! Ось це мені особливо сподобалося.
– Якраз це нездійсненно, – Наталка важко зітхнула. – Мені здавалося, якщо поєднати це…
– Нічого не треба поєднувати. Ось дивись! – Стас став щось будувати на моніторі. – Ось і вся проблема вирішена.
Кілька хвилин дівчина з подивом дивилася на екран. Потім з таким же подивом подивилася на хлопця:
– Але ж ти розумієш! – мимоволі вирвалося у неї.
– Наталю, я вже десять років в батьківській компанії працюю, – він перевернув кілька сторінок проекту. – А ось це зовсім не піде.
– Чому? – дівчина сіла поруч.
– Якщо ми почнемо працювати…
***
Петро Романович стояв біля прочинених дверей триста дванадцятого кабінету, із захопленням дивився на Стаса і Наталю, які щось жваво обговорювали..
А перед очима чоловіка стояв двір його величезного будинку. Син і ця дівчина, які йдуть по доріжці, а поруч з ними маленький хлопчик, його онук.
Автор: Олександр Пapшин.
Фото ілюстративне.
