Що мені, сорокарічній жінці, залишалося, як не віддаватися повністю роботі. Особисте життя в мене не склалося, але я стала власницею швейного ательє. Справи йшли нормально, доки я не прийняла на роботу нову працівницю, швачку Валю. Не встигла я ненадовго відлучитися в справах, як повернувшись, дізналася, що вона вже встигла відмовити клієнту, який приніс одяг на ремонт. Чоловік, так нічого і не зрозумівши, залишив сумку з речами, сказавши, що він ще повернеться. Цього разу я стерпіла Валину зухвалість.
Стосунки між мною та Валею стали більш напруженими, коли клієнтка принесла дорогу шубу, щоб укоротити її. Валя недбало кинула її на стіл. Клієнтці це не сподобалося, мовляв, обережніше, на базарі таку річ не купиш, але Валя почала бубоніти, що за копійки працює, та ще їй вказувати сміють, як поводитися з речами. Я заспокоювала жінку, що Валя так жартує, але далі терпіла їй. Взагалі то вона була нормальною дівчиною, поки в неї не появився хлопець Степан, що часто приходив в ательє і відривав дівчину від роботи. Я пробачила їй, коли вона від телефону не могла відірватися від телефону й з необережності пропалила праскою дорогу блузку, яку я змушена була відкупити…Цікавитесь, чому я стільки терпіла та пробачала?
Валя – донька моєї рідної сестри. Їй сповнилося тільки вісім років, коли вона залишилася одна. Валині батьки були альпіністами. Ключове слово – «були», до сходження на Монблан одного зимового дня.
Я – єдина дівчинці рідна душа, також була заміжня, доглядала маму й терпіла важкий характер чоловіка, тож подумала, що племінниці краще буде в дитячому будинку. Раз у кілька років відвідувала її на дні народження, привозила солодощі, але на такий гурт дітей того явно було замало.
Коли я наважилася розлучитися зі своїм чоловіком, хотіла забрати Валю з інтернату, але розуміла, що ледве зводжу кінці з кінцями, доглядаючи маму. А коли й маму провела в останню дорогу, поїхала в інтернат, та Валя вже сама не захотіла їхати до мене, мовляв, раніше вона мені не потрібна було, то й тепер потерпить ще два роки. Я розуміла, чому племінниця ображається на мене й почувалася винною перед нею.
Коли Валя закінчила швейне училище, я взяла її на роботу, непогано платила, але від племінниці не тільки хоч би мінімум вдячності, а постійне незадоволення. Так вона відігравалася на мені за минуле. Я продовжувала терпіти до пори, до часу. Коли наші стосунки трохи налагодилися, я ризикнула поїхати у відрядження, щоб замовити за вигідною ціною тканини, ґудзики, нитки, словом, все для пошиття. Та не встигла я підписати документи, як на мій телефон прийшло повідомлення, що спрацювала сигналізація. Тож залишивши справи незавершеними, я вдосвіта вирушила додому, перед тим зателефонувавши Валі, щоб підійшла до ательє поглянути і передзвонила мені. Та дзвінка від неї я так і не дочекалася.
Приїхавши додому, я поспішила в ательє. Валя була вже на роботі. На запитання, чому не зателефонувала, сказала, що розрядилася батарея. А сигналізація спрацювала випадково, то, щоб такого більше не траплялося, Степан її відключив. Замало сказати, що я була ошелешена. «Що сторонні робили в моєму ательє? – обурилася я на племінницю, а вона в черговий раз виказала мені всі свої образи за інтернатівське минуле і сказала, що на роботу більше не вийде.
Нашу суперечку перервав візит Юрія, з яким ми не встигли підписати договір на постачання тканин, ниток і різної фурнітури. Виявляється, не дочекавшись мене в офісі, взяв із собою зразки і приїхав в ательє. Та мені було не до нього, тож Юрій сказав, що залишиться в готелі, а коли я заспокоюсь, то обговоримо з ним деталі співпраці. Я бачила, що подобаюсь йому, але не дозволяла собі віддатися взаємним почуттям.
Ніяка робота того дня мене вже не бралася, все валилося з рук, настрій був нікудишній, тож моя прибиральниця Олена порадила мені піти додому, більше того, вона взялася провести мене. По дорозі ми з нею зайшли в кав’ярню, посиділи трохи, вона поділилася своїми сімейними клопотами. Я так перейнялася її проблемою, що сказала не повертатися сьогодні на роботу, а завтра дозволила зовсім не приходити, мовляв, прийду на півгодини раніше, доприбираю, бо скільки там того прибирання, коли роботи майже не було. Переживала я тільки, що не встигну виконати замовлення клієнтів.
Пізно ввечері мені зателефонувала клієнтка, що жила в будинку навпроти моєї роботи: «Пані Катерино, а чому в ательє світиться, ви досі працюєте»? Я побоювалася сама йти туди й зателефонувала Юрію. Коли ми приїхали, там уже нікого не було, замок не був ушкоджений, все ніби було на місці, крім дорогої шуби. І треба ж було мені запідозрити Степана та Валю, мовляв, він спеціально вимкнув сигналізацію, а вона ж мені ключ так і не віддала, тож отримала нагоду відплатити мені за минуле.
Ми з Юрієм поїхали до Валі додому. Вона все заперечувала, не хотіла впускати нас у квартиру. На галас зі спальні вийшов … Степан. Виявляється, вони з Валею готуються до весілля, а мені племінниця навіть не признається. І звідки в пари гроші? Я не повірила, що Степан недавно відкрив байкерський клуб, і вимагала повернути шубу, так як була переконана, що ніхто інший не міг її поцупити. Він хотів уже викликати охоронців, тому ми з Юрієм залишили їх у спокої.
Вночі я не спала, шукала в Інтернаті таку саму шубу, щоб відкупити клієнтці. Знайшла! Ціна захмарна. Юрій міг позичити тільки половину суми. Мені вранці не хотілося йти на роботу. Почнуть приходити клієнти, що я їм казатиму. Аж тут дзвінок від Олени:
– Катю, я вчора таки повернулася в ательє гарненько поприбирати й все акуратно скласти, бо твоя Валя трішки неохайна. Чула, що сигналізація відімкнена. Нічого цінного у вас нема. А ось шуба… То я її гарненько упакувала й забрала додому. Аж сьогодні згадала, що ти ж мене відпустила. То як бути: привезти завтра чи обов’язково нині?
– Дякую, Лено, я сама зараз зайду до тебе, – я полегшено зітхнула.
Ніби гора зсунулася мені з плечей. Хоч було неймовірно соромно та незручно, пішла до Валі й Степана вибачатися перед ними, кликати племінницю назад на роботу, пообіцяла допомогти з весіллям. А невдовзі і ми з Юрієм побралися, тепер розширюємо родинний бізнес.