fbpx

Що не кажіть, але я долею доньки журюся. Не хотіла я від неї багато, але видно й того не матиму. Не вийшло з неї ні вченої, ні робітниці шустрої, сидить коло мене та лиш в серіалах та телефоні і солоденьким в тарілці.

А я ж лише їй казала, що вона має заміж вийти, а навчання – то пусте. Чи мало тепер отих її однокласниць вчених сидять вдома та дітей бавлять? І вона б на їх фоні не відрізнялася, але видно така її доля.

Ледве я її в технікумі всі ці роки протримала, бо то не хотіла зранку їхати на пари, то не могла здати заліки…

Ой, як згадаю, то аж волосся на голові ворушиться.

А тепер он всілася після навчання мені на шию і шукає роботу.

– Краще б ти хлопця собі шукала, – кажу їй на те, що вона перед телевізором днює і ночує.

– А мені який-небудь не треба, мені треба бізнесмен, щоб мене всім забезпечував.

Ой, хоч то моя дитина, але вже любімо правду – ні красою, ні фігурою вона не для бізнесмена і я їй те в очі сказала.

Але якось вона привела до нас хлопця і каже:

– Мамо, Андрій майбутній бізнесмен, він поки свій бізнес розкручує і буде у нас жити, а, коли розбагатіє, то я з ним переїду жити у власний будинок.

А я що? Підібрала з землі щелепу і пішла дякувати Богу, що їй трапився хороший хлопець.

Але минув вже рік, а в бізнесмена не змінилося нічого, хіба диван під ним прогнувся, бо він так само лежить перед телевізором та «бізнес-план» складає. І так вони обоє доскладалися того бізнес-плану, що я лишилася без нічого – всі заощадження проїла, бо хотіла майбутнього зятя і бізнесмена смачною їжею приручити.

– Жанно, – кажу я їй, – Я вже не маю грошей аби вас обох годувати. Я в борги залізла і маю віддавати. А ви ніяк не багатієте! Все, з наступного тижня лише квашена капуста і картопля!

Тут вже моя доня пошкрябалася в голову і пішла на роботу, бо ж кортить бути дружиною бізнесмена в майбутньому, а на харчі треба зараз заробляти.

Минуло вже два роки, але Андрій то прогорів, то нову справу започаткував, то у нього поганий настрій. Лише ми з Жанною у дві зміни на зятя працюємо, бо й на роботі і вдома його треба обслуговувати: варити, прибирати, прати і при цьому не шуміти.

Мені те все почало набридати, бо толку ніякого – Жанна й далі ні жінка, ні дівчина, він ні копійки в хату не несе, зате їсть за двох. Єдине, що добре, що моя донька трохи спасла, бо вже я переживала, що точно ніхто на неї не гляне.

Тільки мене просила аби я Андрія нічого не розпитувала про бізнес, про його плани щодо родини.

Не знаю чи ви б повірили, що так я протримала його в хаті вісім років? Сама шокована тим, що так викинула свої роки на обслуговування цього бізнесмена. Але що я, коли донька моя так на нього надіялася та чекала, а він таки розбагатів, знаєте.

Знайшов якусь багатшу дівчину і на ній женився. Тепер їздить на машині попри наш будинок, а Жанна сльози ллє.

– Дитино, – кажу я їй, – То все через то, що ти хотіла піти легким шляхом, а вийшло в два рази важчим. Якби ти надіялася на себе та працювала, то чи ти б повелася на такого ледаря? А так віддала молоді свої роки, ні дітей, ні квартири і крихти подяки. Хай їздить на тій машині та ще та жінка не знає, кого то вона собі за чоловіка взяла. А ми подякуймо Богові, що збулися клопоту.

Отак інколи очі застеляє твоя мрія і вже нічого не бачиш, окрім омріяного великого будинку, гарної машини і дорогого плаття. Чого то так буває?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page