– Я більше не можу так жити, – ці слова Андрія пролунали, немов грім серед ясного неба. Марія застигла з недомитою тарілкою в руках, не вірячи власним вухам.
Десять років подружнього життя розсипалися, мов картковий будиночок, від однієї короткої фрази.
– Що означає «не можеш»? – голос її здригнувся, хоча Марія щосили намагалася зберігати спокій. Вода продовжувала текти з крана, створюючи дивний фоновий шум для ситуації, що розгорталася.
Андрій стояв у дверях кухні, уникаючи зустрічі очима. Його пальці нервово теребили ремінець наручного годинника – подарунок Марії на минулий день народження.
– Я зустрів іншу. Її звати Олена. Вона краще мене розуміє.
Марія відчула, ніби земля вислизнула з-під ніг, а до горла підступив зрадливий клубок.
– Краще розуміє? А як же наші десять років разом? Наші плани, мрії, спільне майбутнє?
– Пробач. Я вже зібрав речі, – Андрій говорив тихо, ніби вибачаючись, але в його голосі не було справжнього каяття.
Першим бажанням було влаштувати сцену. Та Марія лише повільно витерла руки рушником і повернулася до чоловіка:
– І давно це триває?
– Три місяці. Маріє, я не хотів тебе образити.
– Звісно, не хотів. Просто потай завів коханку, а тепер ставиш мене перед фактом, – гірка іронія в її голосі була неприхованою.
Наступного дня зателефонувала свекруха. Марія наївно сподівалася почути слова підтримки – адже Катерина Михайлівна стільки років кликала її «донечкою».
– Марічко, я все знаю, – голос свекрухи звучав незвично офіційно. – Андрій мені все розповів. Ти ж розумієш, у житті всяке трапляється. Якщо він пішов – значить, так треба.
Марія відчула, як до чоловікової зради додалася нова порція гіркоти.
– Катерино Михайлівно, ви це серйозно? Ваш син зраджував мені три місяці!
– Мила моя, чоловіки просто так не йдуть. Мабуть, ти щось робила не так. Може, борщі варила недостатньо смачні? Чи мало уваги приділяла?
Марія ледь не захлипала від обурення:
– Тобто, якщо він покинув сім’ю, це я винна?
– Навіщо так реагувати? Олена – гарна дівчина, із пристойної родини. Та ще й молодша від тебе. Андрієві з нею буде краще.
– Я й уявити не могла, наскільки ви мене розчаруєте, – вперше в житті Марія поклала слухавку, не попрощавшись.
Увечері вона сиділа сама в порожній квартирі, гортаючи весільний альбом. Ось вони з Андрієм у день одруження, такі щасливі. Спільна відпустка в Туреччині, корпоративи на Новий рік. Світлини миготіли перед очима й розпливалися від сліз.
– Нічого, – прошепотіла вона, закриваючи альбом, – я впораюся. Я маю впоратися.
Перші тижні після зради Андрія були схожі на поганий сон. Марія машинально ходила на роботу, готувала їжу (хоча сама й не могла їсти), а вечорами подовгу дивилася у вікно. Затишна раніше квартира тепер здавалася величезною та порожньою.
Іноді мала намір написати чи зателефонувати Андрієві, або навіть свекрусі, та варто було згадати слова «про недосолені борщі», як Марія відкидала цю думку.
Зміни почалися зненацька. Одного дощового вівторка керівник викликав її до кабінету:
– Марино Олександрівно, відкривається новий проект. Потрібен тямущий керівник відділу. Я подумав про вас.
Марія здивовано кліпнула:
– У мене ж немає відповідного досвіду.
– Але є розум і характер. Я давно спостерігаю за вашою роботою. Особливо останнім часом – інші б уже здалися, а ви тримаєтеся.
А за кілька днів вона випадково почула розмову двох знайомих: «Чула? Андрій уже вільний! Та його нова любка начебто з якимсь з якимось новим кавалером закрутила. Кажуть, вигнала Андрія, коли той усе з’ясував».
Минав час, і Маріїне життя справді змінювалося. Колеги відзначали, що вона ніби народилася заново: упевненість, енергія, рішучість. А потім сталося те, чого ніхто не очікував.
Пізнього вечора задзвонили у двері. На порозі стояла заплакана Катерина Михайлівна.
– Марино, пробач стару дурепу, – схлипувала вона. – Андрій пропадає. Ця Олена його випнула, бо мала багатшого. А мій син тепер геть берегу пустився, роботу втратив.
Марія мовчки дивилася на колись горду свекруху, яка тепер нагадувала розгублену жінку, котра втратила будь-яку підтримку.
– Він про тебе згадує, каже, що не розумним був. Може, пробачиш? У вас же десять років за плечима.
– Заходьте, – Марія відійшла вбік. – Чаю?
За столом свекруха плакала й без упину повторювала:
– Він тепер зовсім не той. Знімає якусь кімнату, грошей не вистачає. А ти, ти розквітла. Я все думаю, як я могла тоді бути такою недалекоглядною?
Марія розмішувала цукор, дивлячись, як ложечка створює маленький бурю у чашці – точнісінько як вир емоцій у її душі.
Наступного дня вона довго не могла заснути, переганяючи в думках слова свекрухи. У квартирі панувала тиша, лише ліхтарі мерехтіли за вікном. Аж раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій – пом’ятий, із червоними очима.
– Можна зайти? – його голос звучав хрипко.
Марія мовчки відійшла, дозволяючи йому ввійти.
– Ти змінилася, – сказав він урешті.
– А ти ні, – відказала вона спокійно.
– Я помилився. Олена просто використала мене. Весь цей час у неї був інший, – Андрій жалісно зітхнув. – Давай почнемо з початку, Маріє? Обіцяю, більше ніколи.
– Ні, Андрію, – вона похитала головою. – Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? Любов – це не лише про почуття, а й про повагу, підтримку, вірність. Усе те, що ти зрадив.
– Але ж ми так довго були разом.
– Були, – поправила вона. – А тепер я навчилася бути щасливою сама. І мені подобається це життя.
Андрій безсило опустився на диван:
– Що ж мені робити? Я все втратив: роботу, тебе.
– Почни з того, що припини жаліти себе, – вперше за вечір вона всміхнулася. – Це ти обрав. Тепер живи зі своїм вибором.
Коли за Андрієм зачинилися двері, Марія відчула дивовижну легкість, ніби остання нитка, що єднала з минулим, нарешті розірвалася.
Одного дня. коли Марія саме бігла до свого нового авто прикриваючись парасолькою від дощу вона побачила сверуху яка йшла із магазину із двома важезними пакетами.
– Доброго ранку, – привіталася Марія голосно.
Свекруха здригнулася, відповіла кивком, відвела очі, ніби було неприємно дивитись на колишню невістку. Та Марія вже крокувала далі, у світ нового життя – упевнена, незалежна, з любов’ю до себе.
І відтепер їй не потрібно було нікого переконувати, що вона гідна найкращого. Вона сама в це повірила.
Головна картинка ілюстративна.
