– То мої сльози! Вони на землю не падали! А ти як думала? Бог все бачить!, – колишня свекруха кричала мені вслід зшерхлими губами, а я аж затряслася від злості.
Та як вона сміє? Як вона сміє мені таке говорити? Вік мій пройшов в одних клопотах через її синочка і я ще маю бути покарана Богом?
Як той Бог на мене надніс Степана – не знаю. І причепилося ж! попід вікна ходило, назирці ходило, що вже всі почали мені говорити:
– Дивися, як він тебе любить! Краще аби тебе чоловік любив та бігав, а не навпаки, – говорила мені мама.
І подруги як одна торохтіли, що мені пощастило, що пора мені заміж.
– Любо, ти когось кращого маєш на приміті? То ж бо й воно! Так що подякуй Богу та виходь заміж!
Отак і сталося моє заміжжя. Жили в моїх батьків, мали окрему кімнату.
І тут Степан почав свою суть показувати – який він біднесенький приймак.
– То давай власну хату будувати, – кажу йому, – Тоді й побачиш, де краще.
Що то була за будова – най Бог милує! Добре нагостяться, а потім йдуть мурувати чи перетирати стіни! В хаті жодного рівного кута! То вже я тепер дізналася, коли ремонт замовила і хлопці молоді ще й сміялися на чому та шпаклівка тримається, коли де цвяха не вдарять – все сиплеться.
Отакі були будівельники та будова. А вже Степан як відчув себе господарем, то й почав… ні, не сад садити чи паркан городити і не криницю копати. А байдикувати та себе жаліти – от він трудився і треба вже відпочити.
Діти малі, хата й курить, далі заплісніла до того, що й підлогу треба було зривати. Майстри переробляють та все піддають:
– Люфти не добрі, піч погано вимурувана, комин треба вищий…
І все то я годую та оплачую, батьки помагають, а все ніякого ладу коло хати.
Як звели, то так цеглою й світила, поки не сталося те, що сталося…
Але я не жалію.
Тоді він в чергове прийшов робити нам концерт і я не витримала та дала відсіч.
– Йди до матері і до нас не вертайся!
На ранок його знайшли…
Якщо я за це покарана, то я не жалію – ні крихти горя не відчула. Жодної. Жаліла лиш за те, що знову витрати на похорон і поминки, а я просто без копійки.
А далі вже я мусила їхати на заробітки аби ту хату довести до ладу.
Дітей залишила на батьків, а сама так гарувала, що зараз спати не можу, так руки печуть.
Слала сюди гроші і гроші, ні спала добре й не їла, не купила собі якусь захцянку – все собі гроші жаліла.
А от діти мої не жаліли ні собі, ні на гульки з іншими.
Я їм і квартири купила, і машини, а їм все мало та мало було. Не питали, як я тут, чи здорова, чи жива…
Лиш, коли гроші передаш і все.
Син в батька пішов і таке ж в родині чинить, а донька привела дитя та на мене покинула, ще себе шукає в цьому житті, бо не знає, ким хоче бути в сорок років…
Я не знаю, як це сталося. Батьки мої люди гідні і ніколи поганого не вчили, самі працювали й зараз з паличкою, але тримають господарку в ладі. Я не вважаю й себе якоюсь лихою людиною, то чого такі діти? Звідки це все?
А свекруху мою ще світ носить по землі аби мені говорила за те, що я в усьому винна? Мене ще має Бог скарати? Та гірше за її сина ніхто цього не зробив!
Сама не жила. Думала діти будуть жити з моєю підтримкою… Та де там!
Отаке життя, отак мене пошановано та люблено.
Фото Ярослава Романюка.