— Ти серйозно, Світлано? Ти зараз просто візьмеш і викинеш мою сестру з дітьми на вулицю? — голос Олега різав повітря, як лезо. Він стояв посеред передпокою, тримаючи в руках куртку, яку щойно зняв, і його очі горіли обуренням.
За його спиною, у дверному отворі, стояла його сестра Марта з двома доньками, які вже почали скидати взуття, галасливо перемовляючись.
Я дивилася на нього, відчуваючи, як усе в мені стискається від напруги. Мій дім, мій єдиний вихідний, мій спокій — усе це щойно розлетілося на шматки через одне його необережне слово.
— Так, Олеже. Серйозно. — Мій голос був тихим, але в ньому бриніла сталь. — Твоя сестра не попереджала. Ти не питав. А я не нянька на виклик.
Марта, яка досі усміхалася, завмерла. Її обличчя, обрамлене модною зачіскою, втратило свій безтурботний вираз. Вона перевела погляд із мене на Олега, явно чекаючи, що він усе владнає.
— Світлано, це ж діти! — Марта спробувала заговорити м’яко, але в її тоні відчувалася нотка образи. — Я ж лише на пару годин! У мене важлива зустріч, я не можу їх із собою тягати.
— То найми няню, — відрізала я, не відводячи очей від Олега. — Або попроси свою маму. Або, знаєш, домовся зі своїм чоловіком. Але мій дім — не дитячий садок, куди ти можеш відправляти своїх дітей, коли тобі заманеться.
Олег кинув куртку на вішак і ступив до мене, його обличчя почервоніло.
— Ти що, влаштувати сцену вирішила? Перед моєю сестрою? Перед дітьми? — Він знизив голос до шипіння, але я знала цей тон. Це був тон, який мав змусити мене відступити, замовкнути, погодитися. Але не цього разу.
— Сцена? — Я підняла брову, відчуваючи, як усе накопичене за роки обурення рветься назовні. — Сцена — це коли ти обіцяєш мої вихідні своїй сестрі, не спитавши мене. Сцена — це коли я дізнаюся про ваші плани за п’ять хвилин до того, як вони вриваються в мій дім. А це, Олеже, не сцена. Це чоловіче, я нарешті вже не витримала і кажу, що з мене досить.
Марта нервово поправила сумку на плечі, а її доньки, відчувши напругу, затихли й підійшли ближче до мами. Олег стояв між нами, розгублений, але все ще впевнений, що я зараз відступлю. Він помилявся.
— Марто, забирай дівчат і йди, — сказала я спокійно, але твердо. — Цей дім сьогодні закритий для гостей.
Вона відкрила рот, щоб заперечити, але я вже повернулася до дверей і відчинила їх ширше. Мій жест був недвозначним. Олег спробував щось сказати, але я перебила:
— І ти, Олеже, якщо так хочеш допомогти сестрі, можеш піти з нею. Допомагай. Але без мене.
Двері зачинилися за Мартою та її доньками з тихим клацанням. Тиша, що настала, була важкою, як свинець. Олег стояв, дивлячись на мене так, ніби бачив уперше. А я відчувала, як тремтять руки, але в душі наростала дивна, звільняюча легкість.
Я завжди вважала себе терплячою людиною. Мої друзі жартували, що я можу витримати що завгодно — від двогодинного стояння в заторах до нудних корпоративних зборів. Але навіть у найтерплячішої людини є межа, і я свою перетнула в той ранок, коли Олег, мій чоловік, кинув фразу, яка перевернула все моє життя.
Це був суботній ранок, один із тих рідкісних днів, коли я могла дозволити собі прокинутися без будильника. Сонячне світло лилося крізь тонкі штори, малюючи золоті смуги на паркеті.
На кухні пахло свіжозвареною кавою, а на журнальному столику в вітальні лежала книга, яку я планувала читати весь день. Моя робота в маркетинговій агенції забирала всі сили, і цей вихідний я планувала присвятити собі: кава, книга, можливо, ванна з піною. Прості, але такі цінні радощі.
Олег сидів за кухонним столом, гортаючи телефон. Він був у своїй улюбленій сірій футболці, розслаблений і безтурботний, як завжди по суботах. Я саме наливала собі каву, коли він, не відриваючи очей від екрана, кинув:
— До речі, Марта через годину привезе дівчат. Вона в салон їде, просила посидіти з ними.
Я зупинилася. Чашка в моїй руці здалася раптом важкою, як камінь. Я повільно поставила її на стільницю, намагаючись втримати спокій.
— Що ти сказав? — перепитала я, хоча чудово чула кожне слово.
Він підняв очі, здивовано моргнув.
— Ну, Марта. Її дівчата. Посидимо з ними пару годин, що такого?
— Що такого? — Я повернулася до нього, відчуваючи, як у горлі наростає ком. — Олеже, ти хоч раз питав, чи я хочу, щоб твой сестра скидала на нас своїх дітей? Чи я, може, маю свої плани?
Він знизав плечима, ніби я запитала щось абсурдне.
— Світлано, це ж Марта. Моя сестра. Їй треба допомогти. У неї двоє дітей, чоловік постійно на роботі. Ти ж знаєш, як їй важко.
— А мені, Олеже? Мені не важко? — Мій голос залишався рівним, але я відчувала, як усе всередині кипить. — У мене п’ятиденка по десять годин, дедлайни, клієнти, які забирають останні сили. Цей вихідний — єдиний, коли я можу видихнути. І ти його просто так віддаєш?
Він нахмурився, відсунув телефон убік.
— Ти перебільшуєш. Це ж діти. Пограються, подивляться мультики. Що тобі, складно?
Це було
Складно? Він навіть не уявляв, наскільки мені було «складно» після їхніх попередніх візитів. Дівчата Марти, п’ятирічна Оля і семирічна Настя, були, м’яко кажучи, не ангелами.
Минулого разу вони розмалювали наш новий килим фломастерами, розлили сік на мій робочий ноутбук і влаштували таку метушню, що сусіди прийшли скаржитися.
А Олег? Олег у той день поїхав «на зустріч із клієнтом» і повернувся, коли я вже закінчила прибирати їхній хаос.
— Складно, Олеже, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — І я не згодна. Сьогодні — ні.
Він розсміявся. Коротко, нервово, ніби я пожартувала.
— Ти серйозно? Ти скажеш моїй сестрі «ні» через якийсь там килим?
— Не через килим. Через мене, — відрізала я. — Через те, що я не хочу бути безкоштовною нянькою. Через те, що мій дім — не ігрова зона для твоєї родини. І через те, що ти ніколи не питаєш, що я думаю.
Він уже збирався щось відповісти, але тут пролунав дзвінок у двері. Гучний, наполегливий, як сигнал тривоги. Олег кинув на мене швидкий погляд, у якому читалося: «Тільки спробуй влаштувати сцену».
Він попрямував до дверей, а я відчула, як усе в мені закипає. Це був момент істини.
Коли двері відчинилися, я побачила Марту. Вона була, як завжди, бездоганна: легка сукня, ідеальний макіяж, усмішка, яка кричала: «Я вже в передчутті релаксу». За нею стояли Оля і Настя, тримаючи в руках рюкзаки з іграшками. Вони вже почали галасувати, скидаючи кросівки.
— Привіт, Олеже! — Марта защебетала, навіть не глянувши на мене. — Ми швидко, я вже спізнююся. Дівчата, слухайтеся тьотю Світлану!
І тут мене прорвало. Усе, що накопичувалося роками — кожне «ну посидь з ними», кожне «це ж не складно», кожен зіпсований вихідний — вирвалося назовні.
— Ні, Марто. Сьогодні ви не залишитеся, — сказала я, виходячи з кухні. Мій голос був спокійним, але в ньому відчувалася сила, якої я сама від себе не очікувала.
Марта завмерла, її усмішка згасла. Олег обернувся до мене, його очі розширилися.
— Світлано, ти що? — почав він, але я підняла руку, зупиняючи його.
— Я сказала: ні. Марто, забирай дівчат і йди. У мене свої плани, і я не зміню їх заради твоїх.
— Але я ж… — Марта зам’ялася, явно не готова до такого повороту. — Світлано, це ж на пару годин! Я не встигну інакше!
— То найми няню, — повторила я. — Або попроси свого чоловіка. Але я не твоя безкоштовна помічниця.
Олег ступив до мене, його обличчя почервоніло від гніву.
— Ти що, влаштувати сцену вирішила? Перед дітьми? — прошипів він.
— Сцена? — Я повернулася до нього, відчуваючи, як усе в мені палає. — Сцена — це коли ти обіцяєш мої вихідні, не спитавши мене. А це, Олеже, мій дім. І я вирішую, хто тут буде.
Я повернулася до Марти, яка все ще стояла в дверях, тримаючи Олю за руку. Настя притиснулася до її ноги, здивовано дивлячись на мене.
— Марто, йди, — сказала я тихо, але твердо. — І не приходь без запрошення.
Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але я вже відчинила двері ширше й жестом показала на вихід. Олег стояв, як укопаний, не знаючи, що робити. Марта, кинувши на нього розгублений погляд, повела дівчат назад на сходовий майданчик. Двері зачинилися, і тиша, що настала, була оглушливою.
Олег повернувся до мене, його обличчя було блідим, а очі горіли.
— Що це було, Світлано? — Його голос тремтів від обурення. — Ти щойно виставила мою сестру з дітьми! Ти хоч розумієш, як це виглядає?
Я дивилася на нього, відчуваючи, як тремтять руки, але тримаючи себе в руках.
— Це виглядало як мій дім, Олеже. Мій простір. Мій вихідний. Який ти знову вирішив віддати своїй сестрі, не спитавши мене.
Він кинувся до вітальні, сів у крісло й провів рукою по волоссю — жест, який я знала як ознаку його роздратування.
— Ти перегинаєш, — сказав він, намагаючись звучати спокійно. — Це ж Марта. Моя сестра. У неї двоє дітей, їй потрібна допомога. Ми ж родина!
— Родина? — Я сіла навпроти нього, відчуваючи, як усе в мені протестує. — Родина — це коли поважають одне одного. Коли питають. А не коли твоя сестра дзвонить тобі, ви все вирішуєте за моєю спиною, а я дізнаюся про це в останній момент. Ти хоч раз питав, чи я хочу сидіти з її дітьми? Чи я, може, втомилася?
Він знизав плечима, ніби це було неважливо.
— Ну, ти ж завжди справлялася. Це нормально.
— Нормально? — Я розсміялася, але в цьому сміху не було радості. — Олеже, я справлялася, бо не хотіла влаштовувати скандали. Бо думала, що ти колись зрозумієш. Але ти не зрозумів. Ти просто використовував мене як зручну няньку. А твоя сестра — як безкоштовний дитячий садок.
Він різко встав, його обличчя спалахнуло.
— Ти зараз мою сестру ображаєш! Вона мати двох дітей, їй важко!
— А мені? — Я теж піднялася, дивлячись йому прямо в очі. — Мені не важко? Я працюю, я тягну дім, я планую наше життя. А ти? Ти просто скидаєш на мене все, що просить твоя сестра, і вважаєш це нормальним. Він відступив, ніби я його вдарила. Мої слова влучили в ціль, і я бачила, як у його очах спалахує сумнів. Він хотів заперечити, але не знаходив слів. У цю мить я зрозуміла, що вперше за багато років він мене почув.
Наступні кілька годин ми провели в напруженій тиші. Олег сидів у вітальні, гортаючи телефон, але я знала, що він не читає. Я повернулася на кухню, налила собі нову чашку кави й спробувала повернутися до своєї книги.
Але рядки розпливалися перед очима. У голові крутилися спогади — усі ті рази, коли я мовчки терпіла, коли Марта скидала на мене своїх дівчат, а Олег зникав «по справах». Я згадувала, як відмивала килим, як виправдовувалася перед сусідами, як намагалася вгамувати дітей, поки мої власні плани руйнувалися.
Телефон задзвонив, розірвавши тишу. Це був стаціонарний апарат, який ми тримали для дзвінків від батьків. Олег підвівся, кинув на мене швидкий погляд і пішов відповідати.
— Алло, — його голос був напруженим.
— Олеже, що це було? — Голос його матері, Галини Іванівни, був різким і обуреним. — Марта вся в сльозах! Твоя дружина вигнала її з дітьми, як безхатьків! Ти де був? Чому не втрутився?
Я стояла на кухні, тримаючи чашку, і слухала. Раніше я б відчула провину, спробувала б усе згладити. Але не цього разу. Я чекала, що скаже Олег.
— Мам, заспокойся, — сказав він тихо. — Я поговорю з дружиною. Так, я розумію, мамо. Звісно, вона вибачиться і такого більше нек повториться.
Я дивилась на свого чоловіка, ніби вперше бачила. Цікаво, а чого Марта не відвезла дівчат до матері? Ах, там же не побігаєш, бо мій свекір швидко починає виховну роботу.
Чоловік Марти також з дітьми не сидить, бо ж вони його не слухають. От цікаво, чого жоден із них не вважає себе зобов’язаним, а от я прямо повинна і край?
Вибачатись? От я точно винною себе не вважаю.
Скажіть, хіба ж я не права?
Головна кратинка ілюстратвина.
