fbpx

Що тут почалось, людоньки? Вся рідня в один голос почала відмовляти нас від цієї ідеї. Ніби ми не третього малюка хочемо, а дім віддати комусь

Ми з чоловіком разом вже більше 15 років. Зіграли весілля рано, так би мовити «по зальоту», ще не вставши міцно на ноги. Але незважаючи на людські забобони і злі язики, які говорили, що я «узяла на дитину» і пророкували нам швидке розлучення, наш шлюб живе набагато довше, ніж союз багатьох знайомих пар.

Сімейне життя у нас склалася досить щасливе, і ми досі любимо один одного. Жодного разу не було такого, щоб хтось із нас двох пошкодував про те, що не «нагулявся» або став батьком дуже рано. Ми були раді появі першої дитини, і після цього, не довго думаючи, вирішили подарувати їй братика чи сестричку.

Нашим хлопчикам зараз по 13 і 10 років, вони вже розмірковують і поводяться майже як дорослі. Їхнє дитинство для нас чоловіком пролетіло дуже швидко, і ми толком не встигли ним насолодитися. Адже коли малюки були маленькими, у нас з чоловіком був розпал заочного навчання у вищому навчальному закладі і пошуки гарної роботи. Ми намагалися у всьому встигати, але зрозуміло, без допомоги родичів зробити це було б не реально. Нас з чоловіком постійно виручали батьки і моя бабуся, яка на той момент ще була жива.

Зараз ми з чоловіком багато чого досягли: обом вдалося просунутись на роботі, купили власну, велику квартиру, про яку давно мріяли, і накопичили певний капітал. У нас росте два чудових, розумних хлопчика, і можна вважати, що життя вдалося. Ось тільки мені сумно усвідомлювати, що сини – вже майже підлітки, і що в той момент, коли тато з мамою вже досягли всього, чого хотіли, і можуть дарувати свою безмежну батьківську любов дітям, вона їм вже особливо і не потрібна. Наші хлопці вже мають купу друзів, ходять гуляти без нас, цікавляться дівчатками і мають свої особисті секрети.

Звинувачуємо себе в тому, що не приділяли карапузам належної уваги, але, що зроблено – те зроблено. Якби я сиділа над ними як курочка-квочка, то нам з чоловіком не вдалося б досягти таких фінансових висот, якими ми можемо похвалитися сьогодні, і у дітей не було б такого забезпеченого майбутнього.

Щоб якось заповнити порожнечу всередині, ми з чоловіком прийшли до одноголосного рішення, що нам потрібна третя дитина. Нам здавалося, що наші батьки й інша рідня будуть раді, коли про це почують. Однак вийшло навпаки – вони виплеснули на нас багато негативу.

Напевно родичі думають, що ми знову проситимемо про допомогу, хоча з цим малюком я збираюся няньчитися сама. Вони вмовляють нас передумати, і соромлять тим, що ми замість того, щоб дарувати турботу двом синам, хочемо завести третю дитину. Але ж ми своїх хлопчиків не покидаємо, і всім потрібним їх забезпечуємо! Невже зараз дійсно соромно бути багатодітною сім’єю?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page