Коли в хаті ставало зовсім несила, я йшла на горище. Казала, що йду по цибулю, але насправді, до малюнків.
Відкривала стару бабусину деревʼяну валізу і витягувала цупкі листи ватману. На всіх них — я сама. Мені там дев’ятнадцять. Роман малював мене біля криниці, коли я тримала відро, і вода переливалася через край, мочачи мої старі капці, на вигоні, де я дивилася на білі хмаринки, на перелазі з вінком на голові…
Один портрет, найменший, я колись спробувала перенести до хати. Купила в райцентрі просту пластикову рамку під скло, повісила у простінку між вікнами, якраз над швейною машинкою. Думала, хай буде хоч щось світле. Але Юрій, повернувшись увечері з міста після чергової сварки на автобазі, просто зняв його і штовхнув носком черевика.
— В хаті їсти нічого, не прибрано, а вона тут виставки влаштовує.
Я нічого не відповіла. Підняла шматки скла, згорнула понівечений папір і винесла назад на горище. Юрій досі згадував мені Романа, хоча минуло вже стільки років, що я майже забула звук його голосу. Для Юрія кожен, хто вміє тримати в руках щось легше за гайковий ключ чи лопату, залишався неробою, який просто шукає привід не працювати на землі.
А Роман тим часом обжився десь там, за океаном. Мені його тітка, Олена Петрівна, раз у раз переповідала новини, коли ми стикалися біля пошти або в черзі за хлібом. Казала, що його там тепер кличуть Роном, що він має велику майстерню з високими вікнами і його роботи дуже дорого коштують. Мені було важко це уявити. Для мене світ закінчувалося за залізничним переїздом у райцентрі, де стояли п’ятиповерхівки з облупленою штукатуркою та працював невеликий молокозавод.
Коли Роман тільки починав ходити до нас на подвір’я, мої батьки одразу стали наче стіна.
— Що він за один? — питав батько, сидячи на веранді й затягуючи робочі черевики товстим шпагатом, бо рідні шнурки давно порвалися. — Малює? Це що, робота? Ти подивися на його руки. Вони ж м’які, як у дівчини. Він тобі хату збудує? Чи, може, машину зможе перебрати, якщо карбюратор полетить? Тобі чоловік треба, Меланіє, а не артист. Нам у господарстві помічник потрібен. Землі тридцять соток, картоплю самі копаємо, спини не розгинаємо, а він буде з олівчиком ходити?
Мати підтакувала:
— Не придумуй собі лишнього, — тихо казала вона, не підводячи очей. — Юрій, уже третій рік на ветеринара вчиться, роботу в районі матиме, стабільну копійку. І батько в нього господар, дві корови тримають. А Роман твій сьогодні тут, а завтра в місто поїде, шукатиме якісь там виставки. І залишишся ти сама з тими малюнками. На хліб їх не намажеш.
Я слухала їх і мовчала. Наступного дня, коли ми зустрілися з Романом біля старої залізничної будки за селом, де зазвичай розвантажували щебінь, я сама сказала йому, щоб більше не приходив.
— Тобі краще їхати, Романе, — я дивилася на його черевики, які були заляпані сірою грязюкою з калюжі. — Батько сердиться. Каже, що ти не маєш професії.
— Я працюю, Меланіє, — він спробував узяти мене за руку, але я сховала долоні в рукава старої куртки. — Я заробляю цим. Мені запропонували місце в студії, там є перспектива. Можна поїхати разом. Сестра каже, що тобі треба вчитися, хоч на заочне вступити. Хіба ти хочеш усе життя на швейній фабриці пропрацювати?
— Швачка завжд роботу матиме. А з тобою що? Куди ми поїдемо? Знімати куток у когось на околиці з тарганами?
Він тоді довго мовчав. Потім підняв із землі суху гілку верби, зламав її навпіл і кинув у бік залізничного насипу.
— Твої батьки просто бояться всього, що далі їхнього паркана, — сказав він глухо. — А ти їх слухаєш. Юрій твій — звичайний. Ти з ним засядеш тут так, що через п’ять років сама себе в дзеркалі не впізнаєш.
— Зате в нього хата буде і до хати, — відповіла я, хоча всередині все стискалося від цих слів. — Іди, Романе. Не треба більше сюди ходити. Наступного тижня Юрій з батьками прийдуть на заручини. Все вже вирішено.
Він більше нічого не сказав. Розвернувся і пішов уздовж колії, навіть не озирнувшись. А я ще довго стояла біля будки, слухаючи, як десь далеко гуде товарний поїзд.
Минуло двадцять років. Моє життя тепер виглядало зовсім інакше. Завод закрили через три роки після нашого весілля, будівлю викупив якийсь підприємець під склад будматеріалів, і всі жінки з нашого кутка залишилися без роботи. Я влаштувалася на кухню в сільську школу. Робота важка: з шостої ранку треба тягати величезні каструлі з борщем, чистити по два відра картоплі щодня і вимивати жирні дека холодною водою, бо бойлер у їдальні постійно перегорав.
Юрій змінився майже одразу, як ми розписалися. Та його робота ветеринаром, про яку так багато говорив батько, виявилася зовсім не такою прибутковою. Колгосп розпався, приватники платили копійки, часто розраховувалися просто продуктами — то мішком зерна, то шматком сала. Юрій став похмурим, повертався додому пізно, часто сварився через кожну дрібницю. Якщо суп був недостатньо гарячим або якщо дівчата, наші дві доньки, надто голосно гралися в коридорі, він міг просто гримнути дверима і піти з хати на пів вечора.
— Знову картопля з чорними вічками? — бурчав він, кидаючи куртку прямо на табурет у кухні. — Ти цілий день удома, невже важко було зварити нормально?
— Я з роботи прийшла годину тому, Юрію, — тихо казала я, витираючи руки об фартух. — У школі сьогодні було сорок літрів супу, я ледве ноги притягла.
— Хай це собака їсть, — кидав він і йшов у кімнату, лягаючи на диван прямо в робочих штанах.
Будь-яке моє слово впоперек викликало в нього спалах реакцію. Дівчата все бачили. Старша, якій уже виповнилося вісімнадцять, підійшла до мене ввечері, коли я прикладала до щоки холодну ложку, і запитала:
— Мамо, чому тато завжди такий сердитий?
Я не знала, що їй сказати. Промовчала, погладила її по голові й відправила спати.
А Роман тим часом жив у зовсім іншому світі. Його тітка іноді показувала мені вирізки з якихось журналів, які їй надсилали знайомі з міста. Там були фотографії його картин. На них не було наших городів чи сірих хат. Все було яскравим, насиченим, зовсім не схожим на наші вересневі тумани. Тітка казала, що Роман добре заробляє, що його роботи купують люди з великими грошима. Я дивилася на ті фотографії і думала про те, що колись ці самі пальці малювали нашу криницю і мої гумові шльопанці.
Роман приїхав у середині вересня. Того дня було сухо, але вітер уже дув холодний, з поля, несучи запах горілого картоплиння. Ми якраз закінчили збирати останній урожай. На городі стояло одинадцять великих сірих мішків, зав’язаних товстим дротом. Юрій знову не прийшов допомогти — пішов кудись ще з обіду, сказавши, що має роботу в сусідньому селі.
Тарас, наш сусід, приїхав своїм мотоблоком. Ми вдвох почали закидати мішки на віз. Руки в мене були чорні від сухої землі, що забилася під нігті, спину ломило так, що кожен рух давався через силу. Коли ми піднімали останній мішок, дріт послабився, і картопля посипалася прямо в пилюку біля колеса.
— От біда, — зітхнула я, сідаючи навпочіпки, щоб збирати великі брудні бульби назад. — Дівчата, ходіть сюди, допоможіть трохи!
З двору вибігли мої дівчата, почали швидко кидати картоплю в купу. Я зняла з голови стару білу хустку, яку зав’язувала, щоб волосся не пилилося на полі, і витерла нею піт зі чола. Волосся в мене тепер було коротке — я обрізала коси давно, бо з ними було надто багато клопоту після зміни на кухні.
Раптом на дорозі з’явилася машина. Велика, темна, з блискучими дисками на колесах. Вона їхала дуже повільно, майже безшумно, і зупинилася якраз навпроти нашого двору. Скло з боку водія повільно опустилося.
Я завмерла з картоплиною в руках. З машини на мене дивився Роман. Він майже не змінився, хіба що обличчя стало трохи ширшим, а біля скронь з’явилася перша сивина. На ньому була чиста тонка сорочка, яка зовсім не пасувала до нашої розбитої вулиці з калюжами.
— Добрий вечір, Меланіє, — сказав він. Голос у нього був спокійний, але якийсь чужий, наче він привіз його з тієї своєї Америки. — Впізнала?
Я швидко озирнулася на хату, потім на сусіда. Мені стало дуже ніяково за свої брудні руки, за старі капці й цей порваний мішок.
— Добрий вечір, Романе, — мій голос затремтів, і я спробувала сховати руки в кишені камізельки. — Ти… давно приїхав? Як там батьки?
— Усе добре, дякую. Прилетів кілька днів тому, заїхав до тітки. Це твої діти? — він кивнув на дівчат.
— Мої, — я спробувала посміхнутися, але вийшло якось криво. — Уже великі. А ти як? Тітка казала, що в тебе там виставки.
— Працюю, — коротко відповів він, роздивляючись моє обличчя. Я бачила, як його погляд затримався на дрібних зморшках навколо моїх губ і на зморшки під очима, — Багато малюю. Купив новий будинок ближче до узбережжя. Там гарно восени.
Десь наприкінці вулиці почувся голосний сміх і хтось голосно затягнув стару пісню, збиваючись на кожному слові. Це був голос Юрія — він повертався від кума. Моє серце забилося десь біля самого горла. Я знала, що буде, якщо він побачить Романа біля нашого паркана.
— Їдь, Романе, — швидко сказала я, роблячи крок назад до мішків. — Прошу тебе, їдь. Мені треба картоплю заносити, скоро зовсім стемніє.
Він подивився вбік вулиці, звідки долинав галас, потім знову на мене. Нічого не сказав. Просто підняв скло, машина тихо рушила з місця і швидко зникла за поворотом.
Якось Олена Петрівна біля пошти простягла мені журнал. Там були фото з виставки Романа.
На великому полотні була зображена дівчина. Вона сиділа перед старим великим дзеркалом у дерев’яній рамі. Дівчина мала довгі товсті коси, світле обличчя і каштанові очі, які дивилися на світ з якоюсь наївною надією. Вона тримала в руках тонку синю стрічку, збираючись вплести її у волосся. Але в самому дзеркалі відображалася не вона.
З глибини скла на глядача дивилася зовсім інша жінка. Вона була в старій білій хустці, зав’язаній низько на потилиці, з коротким волоссям, що вибивалося на чоло. Руки цієї жінки були сховані в кишені камізельки, а в очах не було жодного блиску — лише глибока, суха людини, яка щодня переносить десятки важких мішків і вимиває величезні каструлі холодною водою. Вони були схожі, ці дві постаті, але водночас між ними лежала прірва довжиною в двадцять років безглуздих сварок, розбитих рамок і десятків мішків картоплі.
Я поклала журнал на горище.
Вернулася з червоними очима і пішла готувати вечерю.
У хаті в цей час Юрій мирно хропів на дивані в одязі.
