Подругу я свою з нареченим моїм познайомила майже перед весіллям. Звичайно, що не без задньої думки, бо вона була дочкою завбази, а нам якраз треба було купу продуктів, тому я їй запропонувала, щоб вона була у мене дружкою, а вона мала попросити тата аби дістав нам деякі продукти.
Я була певна в Мироні на всі сто відсотків, адже ми ж без п’яти хвилин подружжя. Та й він теж сказав, що ми вже подружжя, коли разом ночуємо.
З кожним днем щастя наближалося і з кожним днем Іванка все частіше спілкувалася з Мироном з приводу горошку, майонезу і риби…
А потім гоп – вже Іванка виходить заміж за Мирона в моєму ресторані з моїм меню, хоч не в моїй весільній сукні.
Що я пережила – не розкажеш нікому, емоції хлинули і не відпускали. Я кілька місяців не виходила з хати, а моя мама пересварилася з усіма спільними подругами з Іванчиною матір’ю.
Виходило, що або я маю піти з містечка нашого, або вони. Оскільки Іванчин тато мав гарну посаду і ще зятя новоспеченого прилаштував, то в світи прийшлося йти мені.
Ви б мене знали – я дуже домашня людина. От дуже.
Я зайвий раз не хочу з хати виходити, а тут прися пів країни до двоюрідної тітки.
Та мене прийняла добре, в себе приютила і почала я шукати там роботу. З часом і до міста звикла, і в професії стала шановним спеціалістом, але от з особистим не те, що не складалося – я не давала ніякого шансу аби воно якось склалося.
Якщо так раз обпектися, то все життя на холодне дутимеш. Тому й подруг у мене не було, жодної. Були колеги, знайомі і все.
Далі мені вже сорок скоро почало стукати в двері, а мама з татом ще й додають:
– Ми онуків хочемо! Ти заради чого живеш на цій землі?
Не знаю… У мене от просто естетичне задоволення. Коли у мене у звіті все збігається, акуратне рівненьке і впорядковане. А дитина – то протилежне всьому цьому.
Але мама вже й до мене приїхала, на роботу до мене ходила і всіх чоловіків випитувала хто в якому статусі – одружений, розлучений, в пошуку.
Вона мене вже так дістала, що я й вилила душу своєму колезі, чоловік Андрій хороший, толковий, ні разу мене не підводив.
От я йому й сказала, що батьки геть на дітях голову втратили і просто вимагають онуків:
– А ти хочеш дітей, – питає Андрій.
– Та ні, але ж мені на них вже й дивитися важко, хоч дому й не приїжджай.
– Ну, тоді обери кандидата для дитини, у нас пів колективу – чоловіки. Хтось та тобі придасться.
Я спочатку посміялася з його пропозиції, а потім подумала, що ту є сенс, адже ти знаєш, які риси кожен має і що ти в дитині бачити не хочеш. Вибрати кілька ідеальних кандидатів і потім запропонувати обмін грошима і генами.
Перепросила я Андрія і він навіть згодився допомогти мені зі списком.
Отак ми зустрічалися кілька разів на тиждень у мене та в деталях всіх обговорювали. Одружених я одразу викреслила. Але як почали список робити, вимоги висувати та якості додавати, то виявилося, що нікого гідного немає.
– А чого ти себе в список не вніс, – питаю я Андрія, – ти ж не одружений?
– Так, але які в мене риси для такої місії, – пожартував він.
Але ж то мене зачепило. Як це? Я ж не якась там і не для аби чогось – а все для ощасливлення батьків.
І почала я про Андрія думати щовечора! Ну от заліз в голову і все. І очі б такі я в дитини бачити хотіла, і поставу, а от який він ретельний – дитина теж вчитиметься добре, і зуби у нього гарні і пальці на руках…
Одні плюси, а він в кущі!
– Андрію, – кажу я йому в один з таких вечорів у мене вдома, – Я думаю, що ти просто ідеальна кандидатура. Чого ти не хочеш мені допомогти?
– Бо це не по-людськи, – знітився Андрій, – Я хочу, щоб я свою дитину бачив і няньчив, а ти отак робиш заказ на замовлення. А я як буду почуватися?
– Вперше чую аби чоловіки так дітей хотіли, – дивуюся я.
– А чого ж не хотіти? Я теж не молодію…
Ми якось так довго оди на одного дивилися, прицінювалися і все… У нас донечка і я певна, що Андрій її любить більше, ніж батьки. Ті вже наполягають на ще одній дитині, а ми поки думаємо.
Фото Ярослава Романюка.
