І тут Анна й каже:
– Ти бачила, що людям ніде було сісти? На дошках сиділи ще й веретами старими застелила, так наче сто років тому… Та й не вбирає вже тепер ніхто в кольорове, а все біле дають!
Анна ще говорила і говорила, хто як плакав і чого, хто не прийшов, бо не забув стару сварку за межу, а тепер вже тієї землі нікому не треба…
Далі вона вже про своє говорила – болячки і байдужість дітей та онуків, що кішка приплід привела і не знає, що з ним робити…
А я все думала про її слова – що ж я в житті настарала?
Відкрила свою хату, зайшла в світлицю – на мене дивилися великі образи в рушниках. Донька сто разів казала аби я їх викинула, щоб купити нові, модні з блискітками, а я не хочу, від мух скло обтерла і добре мені.
Шкода, що на рушниках іржа від цвяхів не відпирається…
Он диван та крісла купила ще в двотисячних, модні тоді були такі з ґудзиками, коричневі… Ще й столик взяла, до тепер, як новий.
Онуки, правда, диван вже розламали, за що були не раз сварені, але то хіба їх спинило?
Ще й пів серванту посуду та горняток перебили… Вже нема двох наборів повних. Але хоч побите, то я не викидаю. Клеєм приклеїла і хай мені стоїть…
Але сьогодні я чи не вперше глянула, що я теж нічого «не пристарала» за мірками інших.
Так, побудувала хату та придбала меблі, постелила коври на стіни та підлогу, накупила пластикових квітів, вони вицвіли, правда, але я не викидаю – хай буде.
Але зараз у всіх такі ремонти, що моя побілка вапном, то вже видається нічим…
А донька скільки разів казала, що хоче й ванну зробити в хаті, меблі викинути та купити інші, але як то викинути? Я купувала, в чергах стояла, калими давала аби привезли, а вони так просто «викинути»! Ще купи тримається, то хай мені буде.
А ремонти вона захотіла, коли мені вже за сімдесят стукнуло.
– Аякже, розчини мені ті ремонти, а, коли мене не стане, то люди в порохах сидітимуть?
– Мамо, які ваші роки!
– Такі мої роки! Чи я не знаю, що ремонти на роки розтягуються?
– Мамо, як є гроші, то не на роки.
– А ви такі багаті? Як такі багаті, то перекрийте хату найперше, а вже тоді про ремонти й думайте!
Правда, перекрили, але то стільки грошей забрало, що вже й з тими ремонтами сіли.
Якби вони ремонт хотіли, а то вони в хаті надумали туалет робити! Та то гріхом! Аби то все сусідам та під вікна пускати, чи я не чую, як сусіди один на одного до тепер в сварці, бо каналізація пішла під вікна?
А гроші най складає, бо ще не одні витрати будуть і прийдеться витягнути з-під матраца. Там діти поступати мають, там ще щось і де тепер заробиш?
А хто знає, як ще її життя піде, бо чоловіка має не доброго, в село й ногою не хоче ступити, бо йому вигод нема. Що за люди пішли…
Треба там перебути, там перетерпіти, щоб в домі була копійка, а без туалету можна прожити, а без хліба не можна.
Думала я, що в вишитій сорочці буду, але як Анна каже, що треба в білому, то я свою ще дівочу кофтину з горища зніму і поперу. От і буде мені біле. А донька вже її на тряпку хотіла взяти, якби я не забрала, то не було б мені в чому на стіл лягти! От, що означає, мудро всім покерувати!
Отут стіл буде стояти, отут на диванах люди сидітимуть, треба в серванті перемити аби ближчав посуд… Буде гарно… І я в білій кофтині…
Фото Ярослава Романюка.
