– Що зі мною? Де я? – запитав Мар’ян людину в білому халаті. Останнє, що пам’ятав – як люба доня садила його в машину, відправляла на море, в Болгарію. Тоді до нього підсів кремезний чоловік. А далі – темрява

Мар’ян був волоцюгою. Він не міг вести звичний спосіб життя, піклуватися про сім’ю, дитину. Його постійно тянуло в мандри. Подобалося волочитися. Жодних тобі обов’язків, клопотів – аби прожити день до вечора.

За матеріалами – Коректно.

То й не витримала цього всього дружина — подала заяву на розлучення. Сама виростила доньку Ліду, віддала її заміж за багатого чоловіка. А згодом зaxвoріла й помeрла.
Мар’ян поволі старів і все частіше мріяв мешкати, як усі нормальні люди, в будинку, їсти теплу їжу… Довідався, що дочка живе, наче вареник у маслі. Намагався достукатися до її сумління, та де там… Товариші-безхатченки насміхалися з нього, мовляв, згадав, що має дочку, якій тепер не потрібний.

Та якось до місця, де ночували безхатченки, під’їхала дорога автівка, з якої вийшла донька Мар’яна з чоловіком. І схвильованим голосом почала гукати:

— Татусю Мар’яне! Знаю, що ти тут. Вийди…

Мар’ян вийшов із підвалу. І чи то сонце, чи розкіш машини, чи доччині прикраси засліпили його. Мимоволі змахнув сльозу.

— Тату, я думаю про тебе, — тремтячим голосом сказала Ліда. — Шкодую, що так склалося твоє життя. Жаль мені тебе, спати не можу. У нас є все, а ти так бідуєш… Їдь з нами, будемо жити разом…

Мар’ян аж заплакав од розчулення і, не роздумуючи, сів у машину. Його привезли до обійстя за містом. Ворота автоматично відчинилися. На подвір’ї стояв розкішний котедж, збудований за сучасним проєктом. Навкруги — вишукані клумби, доглянуті дерева й кущі, фонтан посередині. Справжній рай!

— Тату, ми вже приготували для тебе кімнату, — щебетала Ліда. — Зараз я тобі все тут покажу. Почувайся, як удома.

— Прости мені, дочко, — мовив крізь сльози Мар’ян. — Прости за минуле…

— Ну що ти, тату? — кинулася до батька з обіймами Ліда. — Я вже давно тебе простила. Кожен із нас припускається в житті помилок. Головне — вчасно їх виправити.

Ліда познайомила тата з п’ятирічною внучкою Оленкою.

— А чому дідусь такий брудний і чим від нього смердить? — тихенько спитала дівчинка.

— Він потрапив у біду, а ми його визволили, — делікатно пояснила матір. — Зараз помиється, переодягнеться… А завтра ми повеземо його на обстеження до лікapні.

— Навіщо? — здивувався Мар’ян. — Мене нічого не турбує.

— Татусю, ти довгі роки жив у голоді й холоді. Треба обстежитися обов’язково, — наполягла донька. Мар’ян чемно виконував усі її прохання. І обстеження пройшов, хоч вони зайняли кілька днів і видалися йому дуже дивними… У будинку із сім’єю мешкала ще одна жінка — Тетяна, вона піклувалася про Оленку. Але дівчинка, втішена появою в її житті дідуся, більше часу старалася проводити саме з ним.

— Дивися, дідусю, — сказала, демонструючи аркуш паперу. — Я намалювала наш сад. А ось тут — мама, тато, а це — ми з тобою. Гарно?

— Дуже, — похвалив Мар’ян…

— А знаєш, — продовжувала Оленка, — тато казав, що ти не будеш у нас довго жити — тільки три тижні. Мені так шкода… Чому не будеш?

Мар’ян здивувався. Діти такого віку зазвичай не обманюють.

— А в яке це відрядження поїхала мама? — спитав.

— Я чула, що вона не у відрядженні, а в лікaрні. Тато тітці Тані казав…

…Через два дні Ліда повернулася. Мар’ян запитав, що з нею, чим хвopіє. І чому приховує це від них із Оленкою.

— Вона щось собі вигадала, — відмахнулася Ліда. — Я їздила у справах фірми…

А ще за кілька днів донька сказала Мар’янові, що придбала для нього путівку на відпочинок до Болгарії:

— А що ти в своєму житті бачив? Де був? Не просихав од горiлки роками… Ми маємо можливість показати тобі світ, тож не відмовляйся.

Мар’ян помітив, як іронічно всміхнувся на це зять.

— І я з дідусем поїду, можна? — подивилася на матір благальним поглядом Оленка.

— Ні, доню, іншим разом. Ми з татом не зможемо опікуватися і дідусем, і тобою. Ти побудеш із Тетяною.

Дівчинка відразу заспокоїлася. Тим паче, що відпочинок за кордоном не був для неї дивовижею.

…Мар’ян пам’ятає, як вони виїхали з подвір’я, потім під’їхали до якогось будинку, там до них підсів інтелігентний чоловік… А далі — провал у пам’яті. Отямився в лікaрняній палаті. Але не в Болгарії, а в Україні.

— Що зі мною? Де я? — спитав людину в білому халаті, котра схилилася над ним.

— Ви в лікaрні. Вам виpiзали ниpку…

— Для чого ви це зробили?

— Це не ми. Вас викинули, очевидно, з якоїсь машини, просто біля входу в приймальне відділення. Ви були без свідомості… Ми повідомили в пoліцію.

— Он як… — прошепотів пересохлими вустами Мар’ян. Він усе зрозумів. Дочці потрібна була його ниpка. Та чому вона вирішила вкрасти її? Він би й сам погодився допомогти рідній дитині… Бо що він може їй дати ще?

…Слiдство все встановило. За грaти потрапили і Ліда, і її чоловік, і лікaр, котрий позбавив людину ниpки. Опікунами Оленки стали родичі її батька. Мар’яна вони влаштували в дім престарілих і оплачують його перебування там.

Про це попросила Ліда. Очевидно, совість її замучила. Проте з внучкою бачитися заборонила. І це — найбільший бiль Мар’яна.

Автор – Марія ПОЖАРНЮК