Тані вже давно треба було виходити з дому, вести дочок у садок та бігти на роботу. А її чоловік тільки під ранок прийшов додому: задоволений своїм новим коханням. Одягаючи пальто, Таня гукнула:

— Олю, допоможи Ані одягнути куртку та простеж, будь ласка, щоб вона поїла в садку. Вихователька дзвонила і казала, що вона не хоче взагалі нічого їсти. Олексію, а ти збери всі свої речі і йди. Ключі залиши в поштовій скриньці. Нема чого більше продовжувати наші стосунки. Прощай.

Оля з’явилась на півгодини раніше, ніж Аня. Нині їм уже виповнилося чотири роки. Дівчатка були дуже розумні, навіть у такому віці вміли виявляти свою самостійність.

Добре, що дитячий садок був недалеко. Доньки щось між собою голосно й радісно обговорювали, відволікаючи Тетяну від усвідомлення труднощів подальшого життя.

На роботі вона теж не мала часу подумати про особисте — вона працювала терапевтом, і її графік був розписаний по хвилинам. І тільки ввечері, побачивши, що в шафі немає чоловічого одягу, вона зрозуміла, що відсьогодні можна покладатися лише на себе.

Але вона сильна жінка, не має часу опускати руки. Потрібно просто сісти і спокійно все обміркувати, а ще знайти правильний вихід із цієї ситуації. Спочатку потрібно приготувати щось на вечерю.

— Що змінилося у моєму житті? — думала Таня. – Пішов чоловік від мене. А що він взагалі робив для нашої родини? Нічого особливого. Мені залишається лише трохи підкоригувати свій порядок дня. Я точно впораюсь. Я втомилася жити і думати: де він пропадає.

Прочитавши казку своїм дівчаткам, Таня поцілувала їх і пішла у ванну: треба розвісити чистий одяг.

Перед самим сном вона вирішила випити чай і все ще раз добре обміркувати.

— У нас все буде добре, — відповіла вона. — Я маю з усім упоратися.

Несподівано у двері постукали. Таня побачила на порозі сусідку: ця жінка похилого віку їй ніколи не була до вподоби. Вона з нею особливо не спілкувалася, тільки віталася сухо, коли бачила біля під’їзду. Бабусю ніхто ніколи не відвідував, старенька виходила на вулицю лише в магазин і погуляти з собакою.

— Не хотіла вас так пізно турбувати, — сказала вона тихо, — я помітила, що ваш чоловік сьогодні виходив зі своїми речами. Він покинув вас?

— Це не ваша справа, — відповіла жінка.

— Ваш чоловік — не моя справа. Але я прийшла до вас не тому. Якщо раптом вам знадобиться допомога з доньками, то можете покластися на мене.

— Будь ласка, проходьте на кухню, — подумавши, сказала Таня. – Як вас звати? – Запитала вона, наливаючи чай.

— Мене Євгенія Миколаївна звуть. Я не збираюся вам нав’язуватися, просто хочу, щоб ви знали — я маю час вам допомогти. Ви не думайте, що мені потрібно буде платити за це, ні.

Жінка випила чай і додала:

– Дуже ароматний чай. Він із мелісою? У мене на дачі її цвіте повно. Можете приїжджати до мене влітку та відпочивати разом із доньками, місця у мене на всіх вистачить.

А Таня дивилася на Миколаївну і думала: і чому вона раніше взагалі недолюблювала цю стареньку?

Тетяні завжди здавалося, що бабуся дуже норовлива і горда. Тепер вона подивилася на неї зовсім іншими очима: Євгенія Миколаївна була одягнена в гарний одяг, новенькі капці, відчувався легкий аромат парфумів. Таня уважно слухала бабусині історії про дачу, сад, яблука, озера. На душі ставало якось тихо і спокійно.

***

Але ця історія вже давно позаду. П’ять років минуло. Сьогодні у старенької сусідки свято – день народження. Надворі стояв теплий серпень. Вікна на дачі були навстіж відчинені. Кухня переповнювалась різноманітними ароматами.

Тетяна чомусь згадала про колишнього. Вірніше не про нього а його слова:

— Двоє дітей, ти без мене довго не зможеш. Одумайся. Не впораєшся, проситимеш повернутись.

Тетяна поглянула на свою уже давно ріднішу від матері Миколаївну і подумала, що напевне і не впоралась би, але доля послала їй янгола охоронця – вдвох вони усе змогли.

«Вона завжди мене рятувала і допомагала!» — дивлячись на рум’яну від роботи стареньку, думала Тетяна. — Я б без неї точно не впоралася.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.