Я завжди виховувалася в святому переконанні, що добро перемагає зло. Коли ж стала дорослою, то все більше переконувалася, що не все так однозначно. Я продовжую вже вірити, що так буде. Але вже маю іншу думку і думаю, що цією історією її доведу: людину перемагає її характер.
Моя подруга і чудова людина Вікторія заслуговувала за всіма канонами тільки щастя, вона допомагала людям, любила свого чоловіка і дітей, поважала свекрів, любила своїх батьків. Вона теж росла з переконаннями, що треба робити добро аби воно колись до тебе вернулося.
Але так сталося, що вона в тридцять вісім років зіткнулася з хворобою, через яку у неї більше ніколи не могло бути дітей. Я раділа, що вона жива і одужує, а діти у неї й так були, тому що могло піти не так?
Але раптом з чоловіка таке поперло, що на голову не налазило, він сказав, що вона йому більше не жінка і він не планує її навіть бачити і через кілька місяців привів в дім нову молоду дружину.
Свекри сказали, що пожила Віта у них в добрі і досить, а онуків вони ще нових матимуть.
І так водночас моя подруга втратила все, буквально.
Пішла з дітьми до батьків, ті зробили все аби дитину свою на ноги поставити.
І ось минули роки.
Віта стала на ноги, вона спромоглася відкрити власну справу, допомагає також жінкам, які попали в складне становище, діти її вивчилися, мають добру роботу. Попри все, що сталося на її шляху, вона продовжує вірити в краще в людині і на моє німе запитання каже:
– Така думка надавала мені сили і дивися, де я зараз.
Вона ще щаслива жінка, чоловік її дуже любить, вони разом десять років і вони й досі тримаються за руки на вулиці!
Щоб не бачитися з колишніми свекрами і чоловіком, вона ще тоді виїхала з дітьми в Європу на реабілітацію, але так там і залишилася.
Вивчила мову і має власну фірму з перекладів, влаштовує переважно жінок з України. Її чоловік теперішній теж успішний, але Віта сказала мені, що колись дуже помилилася, бо думала, що її праця домогосподарки буде оцінена.
– Тепер я вкладаю в свою родину також і гроші, і маю в ній право.
А от доля її першого чоловіка дуже красномовна. Його молода дружина поки не отримала перстень ще була добра і мила, але потім вже так ним крутила та вимагала, що той жив на роботі. Але й це його шлюб не вберегло, бо через п’ять років вона собі знайшла молодого чоловіка і залишила його з великими боргами.
Вона зараз також за кордоном, щоб не платити за позики. Борис з минулого життя залишив собі замашки заможного чоловіка у вигляді дорогого телефону та годинника, але мало хто йому вже вірить.
Живе з батьками, бо все продав чи віддав за позики, все ще високої про себе думки, вважає, що варто йому лиш моргнути і буде черга з охочих на його руку і серце, але він поки не має на це часу.
Коли бачить мене на вулиці, то обов’язково каже аби я передала привіт Віті.
– Ти думаєш їй треба твого привіту?
– Чого ж ні? Ти знаєш. Як вона мене любила, як за мною бігала? Ти передай, бо я не можу її знайти, передай, що я вільний і вона має шанс, якщо буде себе добре вести.
Звичайно, що я при подрузі про нього навіть не те, що не згадую, навіть не натякаю. Він навіть дітей спільних викреслив з життя, то якою треба бути людиною?
Я певна, що якби у нього був шанс вернутися аби його доглядали, то він би таку сльозливу історію придумав, що Голлівуд би лікті гриз. Така людина, що завжди хотітиме на своє перекрутити, але справу тут вже в тому, чи дасть йому хтось шанс. Якщо Віта чи її діти забудуть, яким Борис був, то я вже точно втрачу всі ілюзії щодо добра і зла. А ви вірите в справедливість?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
