— Хватить мені казки розповідати! Не Тарасів це син, ти мене в цьому не переконаєш! — гримнула я, Олена Василівна, і щосили грюкнула дверима перед носом Софії.
— Щоб ноги твоєї тут більше не було! — крикнула я услід, відчуваючи, як тремтять руки. — Забудь про мого сина і наш дім!
Я зняла з вішалки теплий халат, накинула його на плечі й пішла до вітальні, де на дивані сиділа моя донька Марія.
— Мам, ти на кого там так гиркала? — здивовано запитала вона, відкладаючи телефон. — Знов якісь продавці ходять? Чи Тарас щось накоїв?
Я сіла поруч, погладила її по коліну й зітхнула:
— Та які там продавці! Це Софія, Тарасова колишня. Прийшла, каже, що при надії. Але я наївна, знаю, що це казки!
Марія нахмурилася, підсунувшись ближче:
— А чому ти їй не віриш? Може, вона правду каже?
Я знизала плечима, відчуваючи, як наростає роздратування:
— Бо ця Софія, ну, скажемо так, не з тих, кому можна довіряти. Не нашого вона кола, Маріє. Хіба Тарас із нею планував би щось серйозно?
Марія округлила очі, явно зацікавлена:
— Ого, мам, розкажи деталі! То що, вона з Тарасом зустрічалась, а тепер, як він за кордоном роботу знайшов, прийшла з новиною? Оце Тарас пару собі знашов!
Я рішуче похитала головою:
— Тарас про це й не дізнається! Я йому нічого не скажу, а Софія його нового номера не має. Не дозволю я їй псувати йому життя!
Марія кивнула, а я з теплом подивилася на неї. Які ж у мене чудові діти! Марія — моя гордість: розумна, красива, живе в Києві з чоловіком Богданом, виховує доньку Лізу.
Щоправда, приїжджає рідко — від нашого містечка на Одещині до столиці добиратися далеченько, 500 кілометрів. А я, зі своїм захитуванням, до неї так і не вибралася.
— Ти б частіше приїжджала, доню, — тихо сказала я, гладячи її по голові.
Марія лежала, поклавши голову мені на коліна, як у дитинстві. Ці моменти я цінувала найбільше, бо після її переїзду мені так бракувало цих теплих вечорів.
Мій молодший син Тарас поїхав до Японії три тижні тому. Він — спеціаліст із ремонту промислового обладнання, заробляв непогано завжди, а потім йому запропонували контракт за кордоном. Я сама його підштовхнула:
— Що тобі ці копійки, Тарасе? — казала я. — Гроші є, а сім’ї нема. А там — нові можливості, інша країна!
— Мам, а як же ти сама? — питав він, а я тільки усміхалася його турботі.
— Мені ще сімдесяти немає, я ще працюю, тож упораюся. А ти приїжджай, коли зможеш!
Він пообіцяв, і я заспокоїлася. Але через кілька днів після його від’їзду з’явилася Софія. Спитала, де Тарас, чому не відповідає. Я холодно відрізала, що не зобов’язана перед нею звітувати.
— Мені треба з ним поговорити, це важливо, — сказала вона, опустивши очі.
— Кажи мені, я передам, — відповіла я, мені не хотілось з нею розмовляти, а ще гірше – давати контакти сина.
— Я при надії. Батько – Тарас.
Усе в мені похололо. Як? Чому саме вона? Я не вірила. Софія була дочкою нової дружини мого колишнього чоловіка, батька Марії.
Я не могла допустити, щоб ця дівчина зруйнувала життя мого сина. Марії я про це не розповідала — вона й не знала, що її брат мав із Софією стосунки.
— Чому ти Лізу не привезла? — запитала я, коли Марія почала збиратися назад до Києва. — Їй уже п’ять, а я її тільки на фото бачила.
Марія скривилася:
— Мам, ну куди дитину в таку далечінь тягти? У неї заняття з малювання, пропустить — потім наздоганяти доведеться. Наступного разу привезу.
Я зітхнула. Хотілося обійняти внучку, заплести їй косички, як колись Марії. Але щоразу, як уявляла поїздку, свій стан, усе бажання пропадало.
Софія ще кілька разів приходила, благала дати Тарасів номер. Я гнала її геть:
— Досить мені казки розповідати! Не Тарасів це син!
Згодом вона зникла. А через пів року я побачила її з візочком. Навіть не підійшла — не до того було.
— Мам, я з Богданом розлучаюся! — хлипаа моя Марія по телефону через кілька місяців. — Він забирає Лізу й їде до Італії.
— Як це — забирає Лізу? — я ледь не впустила слухавку.
— Не хочу про це, мам, — схлипнула вона. — Важко мені.
Я не спала ночами, було зле. Марія приїхала через два тижні — бліда, худа, виснажена. Я кинулася до неї, але вона відсторонилася:
— Не починай, мам, — буркнула вона, і я відчула від неї запах вчорашнього свята. Вжила вона явно багато. — Що ти очі такі робиш? Ну розлучаюся, не кінець же світу!
Я остовпіла. Моя Марія, моя дівчинка, стояла переді мною, наче чужа.
— А Ліза? — тихо спитала я, відчуваючи, як душа плаче.
— Не моя вона, — відрізала Марія. — Це Богданова донька від першого шлюбу. Тобі не казала. Нащо, ти б не прийняла.
— Як? Чому ти мені не сказала? — я не вірила своїм вухам.
— Бо думала, що ми назавжди разом будемо! Ліза мене мамою називала! — вона підвищила голос. — А потім у нього з’явилася інша.
Я зрозуміла, що мене обдурили. Чи то я сама себе обдурила, повіривши в ідеальну картинку життя доньки? Внучки не було, зятя не стало, а щастя Марії виявилося вигадкою.
Марія почала заливати за комір. Жила на гроші, які ще надсилав Богдан, але я знала, що це ненадовго. Коли Тарас повернувся додому, застав сестру в своїй кімнаті.
— Чого ти з Києва приперлася? — здивувався він. — Не сидиться тобі там?
Марія промовчала, а я ввечері розповіла йому про її ситуацію. Про Софію я промовчала — не хотіла, щоб він знав.
Тарас поїхав за два тижні, Марія теж зібралася до Києва. Я не зупиняла — прикро було дивитися, як вона занепадає.
— Не проводжай, мам, — кинула вона, закидаючи речі в валізу. — І не роби таке сумне обличчя!
— Мені просто шкода, що ти їдеш, — тихо сказала я.
— Шкода їй! — фиркнула Марія. — Та ти рада, що позбудешся доньки, яка тобі брехала про внучку і яка ніколи не дасть тобі онуків, бо такого як колишній чоловік я вже навряд знайду!
Я ледь стримала сльози. Проводила її, а потім лягла на диван, зарившись обличчям у подушку.
З Марією ми майже перестали спілкуватися. Тарас дзвонив рідко — робота, різниця в часі. Я звикала до самотності, але жаль від нездійснених мрій не вщухав.
Софію я зустріла випадково в супермаркеті. Побачила її біля полиць із молоком, а поруч — візочок із хлопчиком років трьох. Я підійшла ближче й обімліла: він був копією Тараса.
— Це твій син? — я не змогла втримати голос, хоча щось гірке завмирало в горлі.
Софія подивилася на мене з легким здивуванням, а потім, ніби зібравшися з силами, кивнула:
— Так, це мій син.
Мене охопила хвиля емоцій — злість, розчарування і одночасно нескінченна туга. Всі ці роки я намагалася триматися, будувати нові стосунки, відпустити минуле, але ось він — син мого сина, і я знала, що це не буде легко.
— Чому ти мені не сказала? — я продовжила, відчуваючи, як сльози, яких я намагалася уникнути, виступають на очах. — Ти не могла мені сказати про нього?
— Я вам говорила, пам’ятаєте?.
Я замовкла, все ж таки, що ще можна сказати? Тарас не знав про цього хлопчика. Його не було в планах, і, мабуть, я сама відмовлялася вірити, що цей момент може настати.
Софія мовчки погладила сина по голові. Він глянув на мене із захопленням — так, як часто на людей дивляться діти, які не розуміють усіх цих дорослих переплетених історій.
Я закрила очі і затремтіла від усвідомлення. Це був момент, який важко прийняти. Онук, якого я ніколи не знала, і мати, яка відмовлялася від правди.
— Як же я могла бути такою сліпою? — сказала я більше собі, ніж їй. — Як же я могла не побачити? Він так схожий на Тараса.
Софія промовчала, відводячи погляд. Я відчула, як важко і непереборно цей момент проходить через мене. Вона знову погладила сина і зробила крок назад.
Мій онук сидів за кілька метрів від мене! Я хотіла заговорити до нього, але до Софії підійшов чоловік, подав хлопчику бублик.
— Тато! — радісно гукнув малюк.
Мені стало зле. Я взяла цукерок якусь машинку. Я хотіла дати те все онуку. Дістала гроші із гаманця, підійшла до Софії, але та глянула на мене, як на чужу.
— Нічого не треба. Мій син – чужий вам. Ви від нього відмовились. У нього є сім’я: є тато і дві люблячі бабусі. Ви – зайва.
Я залишилась стояти вражена її словами. Така молода і така недобра. Чим я це все заслужила? То ж мій онук. Як я можу бути зайвою?
Головна картинка ілюстратвина.
