Я стояла перед тіткою Любою і в мені усе кипіло. Усе життя вона висмоктувала з нас із мамою останні сили, забирала все, що ми мали, і ще сміялася мені в обличчя зараз.
Але цього разу вона перейшла межу. Я не могла мовчати. Шість років я терпіла її фальшиву турботу і безкінечні прохання, які вона прикривала родинними зв’язками.
Мама, моя єдина опора, завжди поступалася сестрі, бо не вміла відмовляти рідній людині. Але я не мама. Я вирішила, що більше не дозволю топтати нашу гідність.
Усе почалося з дитинства, коли тітка Люба приходила до нас із пустими обіцянками і дешевими подарунками, які лише підкреслювали її зверхність.
— Ти не маєш совісті ніякої. Скільки років ти використовувала маму, викручуючи з неї все до останньої копійки? Ти заробляла як стоматолог у рази більше, а все одно забирала в нас останнє. А тепер ще й мої гроші хочеш привласнити? Я — не мама. Ні копійки тобі не дам.
Я народилася пізно — моє народження стало несподіванкою для всіх. Чи хотіли мене — я так і не дізналася. Батько, Петро, жив у постійному тумані: його життя було низкою порожніх обіцянок і каяття.
А ось мама, Наталя, була єдиною опорою нашої сім’ї. Вона працювала в бібліотеці, заробляла небагато, але ділилася навіть тим, чого самій бракувало. Допомагала всім — знайомим, сусідам, рідні.
Тітка Люба, мамина старша сестра, уже давно заміжня, з двома дітьми, часто навідувалася до нас. Мама не могла їй відмовити — як образити рідну людину? Я, тоді ще семирічна дівчинка, пам’ятаю один із таких випадків.
— Наталочко, рідна, виручи, будь ласка, — благала Люба, нервово теребячи край куртки. — Дуже потрібні гроші.
Мама звикла до таких прохань і не здивувалася.
— Що сталося, Любо?
— Розумієш, Сашко давно мріяв про мотоцикл. Недавно йому запропонували вигідний варіант за хорошою ціною.
— У нас із грошима зараз сутужно, — чесно зізналася мама. — Є трохи заощаджень, але вони мені теж потрібні.
— Я розумію, — швидко мовила Люба. — Але це лише тимчасово! Ми обов’язково повернемо, щойно зможемо. Прошу, виручи!
Мама не змогла сказати «ні».
— Добре, — зітхнула вона. — Але ненадовго. Мені треба готувати доньку до школи, за два місяці навчальний рік. Придумайте щось до того часу, домовилися?
Люба радісно закивала. За грошима мав приїхати її чоловік, Сашко.
За пару тижнів мама зайшла до сестри. Зять гордо сидів на новому мотоциклі — він аж світився від щастя.
Після купівлі мотоцикла Люба ніби приросла до мами. Хоча сама заробляла набагато більше, вона постійно просила грошей на «термінові» потреби.
Приходила мало не щотижня, приносила мені якісь жалюгідні подарунки — кілька засохлих цукерок, зів’ялий апельсин чи несмачний пиріжок. Мама вважала ці візити проявом любові та вдячності.
Але я, попри юний вік, відчувала фальш у поведінці тітки. Щоразу, коли вона з’являлася, я чіплялася за мамину спідницю, відчуваючи нелюбов і фальш.
На мій восьмий день народження Люба вручила мені особливо дивний подарунок. Вона урочисто простягла пакунок у старій газеті. Всередині були прострочені іриски та білий халат із штампом 12 поліклініки, там тітка працювала стоматологом.
Мені стало прикро до сліз. Краще б узагалі без подарунка.
— Чому ти не рада? — з фальшивою усмішкою запитала тітка. — Це ж такий класний подарунок!
Мама спробувала згладити ситуацію:
— Дякую тобі, Любо, дуже мило. Правда, донечко?
Я мовчки кивнула, стримуючи сльози.
— Дякую, тітко Любо, — пробурмотіла я, — чудовий подарунок.
Щойно вона пішла, я викинула іриски в смітник, а халат закинула глибоко в шафу. Тієї ночі я довго не могла заснути, думаючи, чому світ такий несправедливий.
До десяти років я почала бачити людей такими, якими вони є. Дитяча наївність поступилася місцем зрілому розумінню: люди часто грають ролі, приховуючи справжні наміри. Особливо це стосувалося тітки Люби.
З нею в мене ніколи не було тепла. У дитинстві я уникала зустрічей із нею, відчуваючи себе незатишно. Мама ж ніколи не просила в неї допомоги.
Коли їй треба було кудись поїхати, я чекала її в під’їзді. Не могла ж я піти до тітки перекусити — Люба терпіти не могла несподіваних гостей.
Я не розуміла: чому в нас немає рідних, які б нас підтримували? Чому я завжди сама в цьому холодному під’їзді? А тітка приходила постійно — то з проханням, то з порадою.
Мені було важко переживати ці дні. Під’їзд був похмурим місцем. Я сиділа на сходах і годинами чекала маму, мріючи про інший, кращий світ.
Я уявляла великий дім, тепло, затишок, спільні вечері, фільми й розмови. Мріяла про друзів, із якими можна гратися й веселитися.
Але реальність була суворою. Ми з мамою жили в тісній квартирці, де бракувало всього. Батько давно пішов, друзів у мене не було, більшу частину часу я проводила на самоті.
Та я не втрачала надії.
Я мріяла стати лікарем — хотіла допомагати людям і полегшувати їхнє життя. Хотіла, щоб мама пишалася мною і щоб я могла забезпечити їй гідну старість.
Тітка ж не давала мені спокою. Постійно втручалася у виховання, вчила життю:
— Наталю, дівчину треба виховувати! — казала Люба. — Ти їй забагато дозволяєш.
— У моєї доньки є голова на плечах, — м’яко всміхалася мама. — Вона знає, що можна, а що ні.
Коли настав час обирати, куди вступати після дев’ятого класу, я вибрала медичний коледж. Мріяла про самостійне життя у великому місті. Мама підтримала. А Люба обурилася:
— Навіщо їй ця складна спеціальність? Пішла б краще вихователькою чи залишилася в школі. Нащо їй те місто?
Спочатку я мовчала, але потім почала відповідати:
— Вас ніхто не просив радити. Краще за своїми дітьми стежте. Не лізьте до мене зі своїм життям!
Тітка пирхала:
— Боже, куди ти лізеш? Де народилася, там і згодишся. Думаєш, у великому місті тебе чекають? Як житимеш — із мами тягнутимеш?
— Боїтеся, що вам тоді нічого не перепаде? — парирувала я.
Люба ображалася, а мені тільки того й треба було. Іноді здавалося, що вона навмисне мене зачіпає, підточує впевненість. Вона любила обговорювати мене з перехожими прямо при мені. Жили ми в невеликому містечку — усі одне одного знали.
— Ось, дивися на неї, — проголошувала Люба комусь зі знайомих. — У столицю рветься! Місто її поверне швидко до мами, як миленьку.
Я лише зітхала. Найбільше було прикро що не могла я відповісти. Мама завжди захищала сестру:
— Це вона просто так, донечко. Не ображайся, вона хоче як краще.
Ніби родинні зв’язки давали право на грубість і несправедливість!
Лише коли я вступила до університету, ставлення Люби почало змінюватися. Успіхи в коледжі вона не вважала справжніми досягненнями. Але університет — це вже щось значило. Того дня Люба плакала від гордості, обіймаючи мене:
— Помічниця в тебе з’явилася, Наталю! Вищу освіту отримає, працювати піде. Житимеш, як пані. І мені, звісно, теж допоможе.
Тоді ж сталася ще одна сімейна подія — старший син Люби, Богдан, став батьком. Мій двоюрідний брат, який жив в іншому місті, зробив тітку бабусею: спочатку в нього народилася донька, а за кілька років — друга.
Не довго думаючи, Люба забрала старшу дівчинку до себе — невістка відновлювалася після появи малюка, хлопчик вимагав уваги, і сил на первістка не вистачало.
Я, щойно закінчивши перший курс університету й приїхавши додому на канікули, несподівано опинилася в ролі няньки. Тітка, захоплена бабусиними радощами, вирішила, що я — просто знахідка: дешева робоча сила для неї й «досвід життя» для мене. Я й не підозрювала, що стану нянькою для своєї двоюрідної племінниці.
Щодня я вставала о шостій ранку, коли літо тільки починало набирати спеку, щоб доглядати за вередливою дитиною. Дівчинка була примхливою, плаксивою й дуже вимогливою.
Після дня з нею я виснажувалася до краю. Я не розуміла, чому мушу так виморюватись заради чужої дитини, яка мені, по суті, ніхто.
Дівчинка ледь почала говорити, а Люба без кінця їй потурала. Я не виносила цієї поведінки, коли будь-яке бажання малечі виконувалося, аби тільки вона не заплакала. Не раз я просила і маму, і тітку звільнити мене від цих обов’язків:
— Мені важко! Я на канікулах, у мене багато вільного часу! Але я більше не можу! — благала я. — І до того ж, я зовсім не так добре ладжу з дитиною, як ви думаєте!
Але вони хором відповідали:
— Ну що ти, люба, допоможи, будь добра!
З часом я навчилася давати раду внучці Люби, але радості це не приносило. Перший місяць був відносно спокійним: тітка приносила дівчинку рано-вранці перед роботою і забирала ввечері. Спочатку вона розмовляла зі мною лагідно, але незабаром почалися докори:
— Дивишся на тебе, і сумно стає. Як ти взагалі заміж вийдеш? Та й залицяльника в тебе немає, до речі.
Я мовчала. Я знала, що не красуня, але вважала себе миловидною. Проте мовчання лише надихало Любу:
— Тобі б схуднути. Ось ти, вчишся-вчишся, а все одно на маминій шиї сидиш. Працювати треба! Довго ще на чужих грошах жити?
Богдан, відправивши старшу доньку до матері, швидко оцінив зручність життя без трирічної дитини й відправив дружину з новонародженою до свекрухи.
Люба була в захваті — тепер обидвоє онуків поруч. Я сподівалася, що тепер догляд за дітьми перейде до їхньої матері, і в мене з’явиться час на себе.
Але тітка й не думала мене відпускати. Вона жаліла свою невістку, яка нічим не допомагала по господарству й лише відпочивала. А мене Люба регулярно просила аби я з мамою прийшла до неї на город — копати грядки, поливати рослини, збирати врожай. При цьому ні фруктів, ні овочів нам не давали — «собі замало».
Я довго терпіла. Намагалася не чути не зважати. Але одного дня терпець увірвався.
Переломним моментом стало чергова вистава перед сусідами. Я працювала на городі, коли до паркану підійшла сусідка й запитала:
— У тебе город цього року — диво! Грядки акуратні, усе доглянуте. Бачу, помічниця завелася?
— Помічниця? — з насмішкою відповіла Люба. — Та вона крім книжок читати і не вміє нічого. Усе моїми руками зроблено, Оксано!
Я, зазвичай стримана, не витримала:
— Совісті у вас немає!
Люба остовпіла:
— Яка молодь нині невихована. Бачили?
Після цього наші стосунки остаточно зіпсувалися.
Із появою третьої онуки заздрість Люби до мене лише посилилися. Вона почала активно втручатися в моє особисте життя, розпускати плітки.
Люди вірили Любі — вона була єдиним стоматологом у окрузі й мала авторитет. Суперечити їй не наважувалися.
Я закінчила навчання, повернулася додому й влаштувалася на роботу. Кинути маму не могла. Заміж не вийшла — жила сама, зосереджена на роботі.
Стосунки між нами не налагодились після того випадку. Тепер, побачивши Любу, я одразу йшла до своєї кімнати. А вона не втрачала нагоди наговорити про мене зайвого.
Напруга досягла піку, коли до Люби повернувся син Богдан, адже орендувати квартиру більше не міг. Тепер у тісній квартирі жили дві сім’ї. Люба, вийшовши на пенсію, знову стала постійною прохачкою в мами:
— Наталю, виручи, рідна! Пенсії не вистачає! Син без роботи, невістка зовсім дітей покинула. А хто за онуками догляне?
За словами Люби, Олена (невістка) проводила час у подруг, а діти залишилися без нагляду. Люба із задоволенням пліткувала про це зі знайомими. Я до тітки не відчувала жалю:
— Заслужила. Мало їй! Нехай тепер сама розбирається.
А потім я дізналась, що мама вирішила допомогти Любі і віддала їй усі наші заощадження. Ми із нею відкладали по крихті і зібрали 50 тисяч гривень. Така собі фінансова подушка безпеки.
— Любі важко. У мене ж ти є, а вона он, одна. Їй потрібніше.
Того дня я пішла до Люби і повернулась із нашими грішми. Влаштувала сцену. якої тітка ніколи не забуде. Сама від себе такого не очікувала.
Мамі ж сказала, що якщо тітка ще хоч раз поріг нашого дому переступить, то я з дому піду і буду жити окремо. Знаєте, подіяло. Тепер мама із Любою спілкуються тільки телефоном. Усі мамині гроші у мене на контролі, тож тітці нічого не дістається.
Жити стало набагато простіше і спокійніше.
Головна картинка ілюстративна.
