Щоп’ятниці в нас із колегами є маленька традиція: після закінчення робочого дня залишаємося у кабінеті на чай. Ми працюємо вп’ятьох, уже не перший рік, і так склалося, що стали не просто колегами, а й справжніми подругами.
Щоп’ятниці хтось приносить домашні смаколики, а ми сідаємо за стіл, п’ємо чай, ділимося новинами, жартуємо. Це наша розрядка після робочих буднів.
Минулої п’ятниці все йшло за звичним сценарієм. Після останньої наради ми повитягали з шафок наші запаси: печиво, цукерки, бутерброди.
Надя цього разу принесла свій новий кулінарний шедевр — домашній торт. Він виглядав так, що у мене аж слинка потекла.
— Дівчата, не знаю, який він на смак, — Надя зніяковіло посміхнулася, відрізаючи перший шматок. — Вперше пробувала цей рецепт. Увечері натхнення накрило, думаю: «А чом би й ні?»
— Та ти що, хіба у тебе хоч раз щось не вийшло? — сміялася Іра, розставляючи чашки.
Ми порозсідалися навколо стола, налили чай, поклали по шматку торта. І знаєте що? Він був просто чудовий! Повітряний, ніжний, з ледь відчутною кислинкою — хотілося їсти і їсти.
— Надю, це щось неймовірне! Ти мусиш поділитися рецептом, — сказала я, розглядаючи шматок у себе на тарілці.
— Ох, дякую, Оленко! — Надя зашарілася. — Це все імпровізація.
У той самий момент двері до кабінету раптово відчинилися, і на порозі з’явилася сестра мого чоловіка, Свєта. Я вже й забула, що вона мала сьогодні занести мені передачку з села — домашні яйця та сметану.
— Оце я вдало зайшла! — радісно мовила Свєта, оглядаючи наш стіл. — Думала, ще йти чи ні. Так не хотілося, але бачу, воно було варте того.
Ми з дівчатами мовчки переглянулися, а вона вже тягне стілець до столу.
— Ого, дівчата! Що ж це за торт такий? — вона відрізала собі величезний шматок і прямо з серветки їсти почала. — Щось у ньому не так. Може, цукру не додали? — буркнула вона, розглядаючи крем на вилці. — Хоча. Задарма і оцет солодкий! – засміялась вона жуючи торт.
У кімнаті раптом запала тиша. Свєта продовжувала з ентузіазмом колупати торт, і коментувати його смак. крем і те, як насправді треба було його пекти.
— Слухайте, а хто його пік?, — продовжила вона, — якось у мене виходить краще. Але все одно, дівчата, покладіть мені ще шматок у пакет. І цукерок трохи. Чоловік мій у машині сидить, так хочу його почастувати.
Ми всі остовпіли. Іра навіть вилку з рук випустила. Я спробувала ввічливо заперечити:
— Свєто, були раді тебе бачити, та ми лиш сіли. До нас ще повинні приєднатись колеги, так що вибач, то на них торт залишився.
— Та ну! — махнула рукою вона. — Що, шкода для мене шматка торта? Ти ж своя, Олено, встидалася б! А цей шматок я вже надкусила, все одно ніхто його не доїсть.
— Вибачте, але це вже занадто, — не витримала Іра й підвелася зі стільця. — По-перше, вас ніхто не кликав, а по-друге — так нахабно поводитися. Ми не на базарі.
Свєта знизала плечима, згорнула серветкою надкушений шматок торта й пхнула його собі в сумку.
— Ой, дівчата мені з вами не по дорозі. Люди, а шкода їжі! Тьху, — буркнула вона і вийшла з кабінету, навіть не попрощавшись.
Після того, як двері зачинилися, ми ще кілька секунд сиділи мовчки.
— Ти серйозно? Це була твоя родичка? — Надя з подивом подивилася на мене.
— Я б не хотіла це визнавати, але так. Сестра чоловіка.
— Геніально! — Іра відкинулася на спинку стільця. — Просто цирк.
— Вибачте, дівчата, — зніяковіло сказала я. — Не знаю, що з нею таке. Ніколи раніше себе так не поводила.
— Та нічого, — махнула рукою Надя. — Просто наступного разу треба замикати двері.
Увечері, коли я повернулася додому, мене вже чекала чергова «розмова» зі свекрухою.
— Оленко, ну як тобі не соромно? Свєта мені розповіла, що її ледь не вигнали з вашого кабінету. Шматок торта пошкодувала? Тобі не соромно?
— Мам, але ж вона поводилася некрасиво! — спробувала я пояснити. — Прийшла без запрошення, нахамила дівчатам, почала команди роздавати.
— Та що ти вигадуєш? Свєта — золота людина! — голос свекрухи перейшов на фальцет. — Чоловік її сидів голодний, чекав, а вона хотіла його почастувати. А ти. Така ганьба і дріб’язковість, аж соромно стало!
— Мамо я була не одна я не в себе в хаті сиділа.
Свекруха образилася і вимкнула зв’язок, бурмочучи собі під ніс щось про «невісток без поваги». Але знаєте що? Я не відчувала жодної провини. Бо хто б що не казав, а сестра чоловіка таки була не права у цій ситуації.
Ну от скажіть, хіба ж я мала її захищати?
Головна картинка ілюстративна.
