Галина не очікувала, що двох дітей можуть так по-різному виховувати в одній родині. На жаль, саме вона подавала цей приклад. Старша донька Олеся зростала скромною та витриманою, а молодший син Олексій вважався справжнім улюбленцем матері. Подруги Галини лише зітхали, спостерігаючи збоку за її поведінкою.
– Шкода Олесю, – говорили вони. – Брата вихваляють, мов королівського спадкоємця, а на дівчинку уваги ледь вистачає.
– Галина просто не розуміє, що сама ж позбавляє Олексія шансу подорослішати, – відповідали інші. – А от Олеся тямуща, хоча і без маминої підтримки.
Чоловіка Галини звали Віктор. Він мріяв про сина, проте, коли на світ з’явилася дівчинка, щастю його не було меж. Молода дружина дуже сподівалася на хлопчика, і в перший момент навіть засумувала, почувши новину про доньку.
Хоча Віктор радів дівчинці, дружина все одно нарікала, що мрія про сина відкладається. Потрібно віддати Вікторові належне – він обожнював і Галину, і маленьку Олесю без будь-яких застережень.
Минуло три роки, і бажання Галини здійснилося: з’явився син, якого назвали Олексієм. Матір була на сьомому небі від радощів, а Віктор перебував у захваті від того, що в нього з’явилася повноцінна родина.
Проте невдовзі чоловік серйозно занедужав. Ніхто спочатку і не міг подумати, що все буде так серйозно, але Віктора не стало уже за пів року. Галина залишилась вдовою.
На жаль, Олеся для неї перестала бути значущою фігурою. Більшість ресурсів і любові діставалося сину. Доньці ж залишався довгий список домашніх обов’язків: допомагати з господарством, прати, прибирати.
Галина підкреслювала, що Олексій – «головний чоловік» у родині, і потрібно робити все, аби він виріс успішним. Дівчині ж радили вчитись жити.
Попри це, Олеся виросла чуйною людиною з великою мрією – стати лікарем. Вона ще зі шкільних років була відмінницею, часто брала участь у різноманітних олімпіадах, читала книжки з біології та мріяла вступити на бюджет. Проте на заваді стала власна мати:
– Ще мені розповідай про університети! Хочеш працювати в медицині – он поряд коледж для майбутніх медсестер, іди туди!
– Але ж я прагнула бути лікарем, – спробувала заперечити Олеся.
– Мало хто чого хотів! Грошей на твоїх репетитори в мене не знайдеться. До того ж у місто доведеться їхати, треба буде оплачувати гуртожиток чи квартиру, харчування – де я все це візьму? Маю сина піднімати!
Олеся обурилася:
– Чому мої мрії не важливі? Хіба тільки Олексій заслуговує кращого майбутнього?
– Ти ж дівчина, заміж вийдеш, а хлопець повинен на ноги стати! Може, знайдеш чоловіка, який утримуватиме тебе, а Олексію треба гарну освіту.
Сперечатися з Галиною було важко. Олеся мовчки погодилася й подала документи до місцевого медичного коледжу. Мама зітхнула з полегшенням: тепер гроші, відкладені «на чорний день», не витратяться на Олесині репетиторські заняття. А дівчина й далі виконуватиме дрібну роботу по дому та доглядатиме молодшого братика.
Після закінчення коледжу Олеся влаштувалася на роботу за фахом. Одного разу до них потрапив високий і дотепний пацієнт – Мирон.
Симпатія виникла одразу: хлопець умів розвеселити, а Олеся хоч і сором’язлива, та приємна в спілкуванні. Мирон після виписки не забував дорогу до Олесі: приносив квіти, чекав закінчення зміни. Минає пів року, і він робить пропозицію вийти заміж.
Здавалося б, Галина мала б радіти за доньку, адже для кожної матері подібне – привід пишатися. Але вона й тут знайшла привід для незадоволення:
– Олесю, що ти собі вигадала? Чого поспішати?
– Поспішати? Мені вже двадцять три, хіба це ранній вік? Ти сама вийшла заміж у такому ж віці.
– Не порівнюй мене з собою! Я в родині була єдина дитина, а тобі треба брата спочатку влаштувати!
– Яким чином моє заміжжя заважає Олексію?
– Найпрямішим. Його ще треба оженити, потім думатимемо про тебе.
– Уперше чую про таку чергу. Спочатку мені не можна було вчитися, тепер, бачте, і заміж теж не годиться.
– Що голос у тебе з’явився?
– Так, з’явився. Мамо, ти вважаєш, що я зовсім не заслуговую на особисте життя, а все має крутитися навколо брата? Вже досить. Я все вирішила: виходжу заміж за Мирона.
Галина обурилася:
– Робиш усе всупереч мені? Тоді й грошей від мене не чекай!
– Ми й так планували невеличку церемонію на двох із Мироном. Спасибі, але твоєї фінансової допомоги не потребуємо.
Весілля дійсно вдалося скромним, але теплим. Батьки Мирона, навпаки, захотіли подарувати сину свято й оплатили бенкет. Галина з принципу не з’явилася.
А от Олексій прийшов – мабуть, через безплатний стіл. Проте святкування мало зіпсований вигляд у другій половині вечора, бо брат надміру залив за комір.
Він почав верзти щось незрозуміле, вимагав від молодят уваги. Олексієві вказали на двері. Наступного дня Галина довго сперечалася з донькою телефоном:
– Як ти сміла виганяти брата посеред свята?
– Вийшло незручно, але він поводився так, що іншого варіанту не було.
– Він у мене чудова дитина! Мав право розважитися, а ви що, святих із себе корчили?
– Мамо, якщо б ти була присутня, сама все побачила б.
– Мені й без того ясно, що ти не хотіла терпіти власного родича.
– Якщо позиція у нас різна, то нема про що говорити.
– Ну й усе. Вважай, що ти тепер не частина нашої родини.
Так Галина з Олексієм припинили будь-яке спілкування з Олесею. Вони жили в одному місті, але поводилися, ніби чужі люди. Минали роки, життя не стояло на місці. Олексій одружився, Олеся з Мироном мали двох дівчаток-близнят і взялися розширювати власну справу.
У Мирона була батьківська дача за містом із великим подвір’ям. Він і Олеся вирішили зробити там маленький заміський відпочинковий комплекс: спочатку лише дерев’яний будиночок із лазнею, а згодом на ділянці «виросли» кілька котеджів і простора тераса.
Завдяки гарній природі, озеру та хвойному лісу з’явилося багато охочих орендувати будиночки. Сім’я Олесі почала непогано заробляти.
Коли звістка про це дійшла до Галини та Олексія, вони раптом вирішили відновити стосунки. Першим зателефонував брат:
– Сестричко, привіт! Сто років не чув твого голосу.
– Привіт, Олексію. Ти, мабуть, маєш якусь справу, якщо згадав про мене?
– Ну чого ти одразу так? Згадав і все. Давай побачимось, з’їмо морозива, поговоримо.
– Добре, зустрінемось.
Олеся звісно ж сумувала за мамою і братом, тож погодилася на розмову. Під час зустрічі Олексій особливо не розпитував про її життя – натомість одразу перейшов до власних негараздів.
Мовляв, його звільнили, він залишився без засобів для існування, а дружина бурчить. У підсумку попросив позичити грошей. Олеся не хотіла бути не ввічливою, тож переказала на картку певну суму зі своїх заощаджень.
Здавалося, брат залишився вдоволений, проте Олеся бачила, що він очікував більшої щедрості. Минув ще якийсь час, і Олексій разом із власною сім’єю раптово приїхали на базу відпочинку, нічого не попередивши.
– Привіт, сестро! Ми вирішили з дружиною та сином зробити собі вихідні дні за містом.
– Доброго дня. Вибачте, але всі будиночки зайняті, у нас попереднє бронювання щонайменше на місяць уперед.
– Невже не знайдеться жодного куточка для рідного брата?
– Можемо хіба що поселити вас у споруді, яка на стадії ремонту. Там є вода, світло і ліжка.
– Це обурливо, ти нас у якісь недобудовані кімнати відправляєш?
– Кращих варіантів немає, вибач. Або так, або потім, якось іншим разом.
– Ну тоді згода, але годуєте нас безплатно, бо нам тут некомфортно!
Олексій із сім’єю розташувалися в недобудованому котеджі, але їм швидко набридло. Почали вказувати що робити гостям, поводитися, як господарі.
Люди скаржилися Миронові, дехто відмовлявся від бронювання. Врешті-решт Мирон наважився на серйозну розмову й відкрито сказав шуринові:
– Вибач, але ваш відпочинок закінчився. Ви завдаєте нам клопотів зайвих. Не повний день побули, а вже такого наробили.
– Сестра теж так вважає?
– Вона повністю мене підтримує.
Олексій обурився:
– Оце так «рідня»! Розбагатіли і тепер вас ми не влаштовуємо!
– Справа не в тому. Ви поводитеся нетактовно. Ми не можемо дозволити, щоб через вас зірвалося все, над чим працювали стільки років.
Олесі було соромно і неприємно за брата. Здавалось, вона не він, вплинути не могла, чи щось змінити. Але усе одно було дуже прикро, що от так усе обернулось.
Звісно, брат про Олесю не забув. Тепер щомісячно вона отримувала дзвінок, як не від нього, то від його дружини з проханням про допомогу.
Звісно, вона переказувала якісь суми, але рідня чекала більшого.
— Терміново треба 20 тисяч. – сказав одного разу брат, – Номер картки у тебе є.
— Вибач, брате, але годі. – сказала Олеся спокійно. – Я не маю таких грошей і не можу тобі нічим допомогти. Віднині все – ми чужі люди.
Наступного дня на порозі Олесеної квартири стояла Галина. Навіть не привітавшись, та почала з докорів. Бачте її сину потрібен новий одяг, він нині без роботи і саме сетра повинна рятувати, адже вона сестра, старша, та й узагалі, винна перед братом, бо покинула його вийшовши заміж.
З тещею говорив Мирон. М’яко, але твердо він виставив її за двері. Минуло десять років, про сім’ю свою Олеся не чула аж доки не зателефонувала сусідка:
— Олесю, я знаю у вас там не прості стосунки були, але мені душа не на місці коли бачу твою маму. Брат твій не працює, розлучений, заливає за комір, а твоя мама пляшки збирає. Так теж не можна.
Нині Олеся на роздоріжжі, що мусить робити? Допомагати матері? Але вона це проходила і знає чим скінчиться. А можу забути, так як мама свого часу забула про неї.
Як же бути?
Головна картинка ілюстративна.
