«Кого виглядаєш, Христю?» Стрепенулася, сполохано озирнулась довкіл. Нікого. Тільки волошки виглядають із пшеничного моря своїми синіми очима, й маки похитують червоними голівками. Цей польовий пейзаж трохи заспокоює Христю. Вона часто приходить сюди проводжати за обрій сонце й стрічати його.
…На обличчі Христі рідко хто бачив усмішку. Вона завжди була задуманою, неговіркою. Ніхто не міг достукатися до її скам’янілого серця, що колись так бентежно здригалось від першого поцілунку, від ніжного погляду коханого, котрого вже давно нема й не буде…
…Того серпневого вечора Христя з Богданом укотре слухали музику вечірньої тиші. Богдан узяв руку коханої і одягнув на її тоненький пальчик обручку. Не питав, чи хоче вона стати його дружиною, бо обоє знали, що не зможуть жити одне без одного.
Однак для Христі це все було несподіванкою. Без гучної забави, без жодних свідків вони заприсяглися любити й залишатися вірними одне одному, як справжнє подружжя. А потім Богдан пішов до армії. Христя два роки чекала його. Сотні листів, сповнених ніжних освідчень, скрашували її вірне чекання. Дівчина навіть до клубу не ходила. Ні, Богдан був не проти, але їй не давав спокою сусідський хлопець Василь. Він роками марив Христею, бо ж і вродливою була, і розумною. Та головне, що із заможної родини, що посилки з Канади їй надходили. Василь хизувався перед товаришами, що невдовзі Христя переступить поріг його нової хати. І байдуже, що вони з Богданом зустрічаються. Поки він служить, Василь зробить все для того, щоби Христина стала його дружиною.
Та не вдалося. Незадовго після того, як Богдан повернувся, вони повінчалися. Тепер Христя почувалася щасливою і спокійною, навіть Василів лютий погляд уже більше її не лякав. Адже поряд був вірний друг, надійна опора і захисник…
Усі в селі милувалися гарною парою, тільки Василь скрипів гнівом. Не до Христі, бо дуже її любив, а до свого суперника, «сусідського зайди», бо тільки так його і називав. Богдан був родом із сусіднього села. Як почав приходити до клубу й залицятися до Христі, Василь не раз погрожував йому, попереджав: якщо не покине дівчини, то хай чекає біди. Богдан виявився упертим. Кохав
і був коханим, і ніхто не міг вимагати в нього відмовитися від цього щастя.
Молоде подружжя будувало райдужні плани на майбутнє. Але людська заздрість – страшна сила, великий ворог чужого щастя. Саме вона призвела до непоправного. Не встигли молодята й місяця пожити в шлюбі, як у їхню родину ввірвалася біда.
…Христя працювала в сусідньому селі бібліотекарем. Того злощасного дня вона сиділа за робочим столом і заповнювала формуляри. Раптом ні з того, ні з сього з підвіконня впав квітучий вазон. Жінка злякано глянула на вікно – і її серце враз тривожно тьохнуло: «Хоч би на добре». І тут пролунав телефонний дзвінок. Схвильований голос тітки Ганни з того боку дроту підтвердив Христині передчуття:
– Приїжджай, дитино, додому.
– Що сталося?
– Опануй себе, дорогенка … твого Богдана не стало.
Слухавка впала з рук Христини. Це сон… Сон.
Не може бути, – думала Христя.
Та автопригода сталася з вини сусіда Василя Чорного. Усі це знали, й він сам не заперечував. Поки Христя й родичі голосили над тілом Богдана, люди за їхніми спинами перешіптувалися: до чого ж то, мовляв, світ котиться, як можна було такий гріх на душу взяти?
Спокійно дивитися на ридання молодої вдови було несила. Вона припадала до чоловікових рук і кричала, здавалося, на весь світ. З поля рвучко подув вітер – і Христя зіщулилася, наче рятувала від лютого пориву той крихітний вогник любові, що мав гріти її серце до останнього подиху. Як же скоро він погас, відібравши останню надію на щастя.
Вона так і не змогла змиритися з тим, що зосталася сама. Зів’яла, наче степова квітка, яку висушили гарячі суховії. Лише обручка все сильніше стискала палець, обпікаючи його вогнем. Христя так нікого і не полюбила, хоча сваталося до неї чимало чоловіків.
Крізь усе своє життя вона пронесла у серці лебедину вірність одному єдиному. Василя ж судили. Відбувши кілька років в’язниці, він повернувся додому зовсім іншою людиною. Йому хотілося провалитися крізь землю від сорому, від людських докорів та осуду, від прокльонів, що сипалися навздогін. Щоб ніколи більше не зустрітися поглядом із Христею, бо вона йому не простила й не простить ніколи.
Її щастя, як розбитий глечик, розлетілося на дрібні черепки, яких не зібрати. Запеклася в жіночому серці рана. Занапастилася в гріху чужа душа. І найгірше, що вже нічого не повернеш і не виправиш…
Оксана КИШКАНЮК.
