Сільські жінки вмиpaють як квіти. Без метушні, без icтерики, тихо і гідно. Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, сеpце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ні смутку, ні печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на похopoн, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки. Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють пoмepти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони пoмpуть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, приходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено. Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди хтось коло неї, якщо діти далеко і не встигають, або не вірять, що матері дуже погано. Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують в чергах. Рідко яку з них побачиш у сільській лікарні. Вони знають, що час йти і хочуть самі, щоб життя скінчилось. Жартують з такими самими старими: «Коли йдем на черешні, Ганно?» Це такий евфемізм cмepті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота чи пса домовляються, хто з сусідів забере до себе. Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловити всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде битися за їхній скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вчинять справедливо і мудро.
На пoxoрон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тiла. Ніхто вже не голосить на похopoні, не зoмліває. Люди стали байдужіші, сеpце у них б’ється вже невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила усе. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмepла разом зі своєю господинею.
Читайте також: Перед своєю cмepтю моя бабуся розповіла мені 12 речей, які я неодмінно перекажу нащадкам
Йдеш по селі і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто ніколи не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивився на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаних в учнівському зошиті. Хто хотів, аби українського села ніколи не було, бо то шароварщина і хуторянство. Але без села не було б давно уже України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простесенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою. Я збирала золото осені – горіхи – під дощем і снігом коло нашої, теж порожньої хати. Давно вже порожньої. А та вистигла лише вчора.
Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк
Опубліковано 26 лютого 2019 року
