Сім’ї у мене не було саме через свекруху. Вона зробила все свого часу, аби її син залишив мене із дітьми. За вісім років після розлучення він жодного разу нічим нам не допоміг.
Дітей не вітав зі святами, не згадував про наше існування зовсім. Аж тут на тобі, з’явились обоє. Однин сльози тре, а інша каже, що на мене остання надія.
Життя у домі свекрухи згадую і здригаюсь. Казала мені мама “краще самій жити ніж за одинака йти” та хто ж її слухав. Ірма Володимирівна мене із першої ж секунди нашого знайомства незлюбила.
Ну не така я була. Не так стояла, не так наголоси ставила, не правильно речі називала. Хліб не хліб, а “хлебушек”, та й не Володею її сина кликати треба було а Володимиром.
За ніч триста разів до кімнати зайде, навіть не стукаючи. то вона щось забула, то згадала, то спитає. то скаже. Я ні готувати, ні одягатись, ні гроші витрачати, ні поводитись, нічого не вміла.
Ну я до появи дітей ще якось потерпіла, а потім глянула на все зі сторони і одразу після виписки не до чоловіка додому з дівчатками, а до мами поїхала. Думала чоловік приїде, забере, чи хоч спробує якось родину зберегти. Ага! Ніби й не були одружені. навіть не запитав, чого я так вчинила. Ото лиш свекруха співала в телефон радісно про “а я ж казала” та й усе.
Вісім років минуло. Дівчатка мої другокласниці вже. За ці роки ніхто про нас не згадував, нікому ми не були потрібні, аж тут на тобі – чекає мене під під’їздом свекруха колишня:
— Нелю. – почала голосити так, що аж сусіди з вікон повизирали, – Нелю. рятуй. Володимир наш… Ох, не знаю. як і сказати. Він же втратив будь який сенс життя. На будові працював, хоч я і проти була. – затараторила мені, – так там десь оступився. Зараз у стаціонарі лежить, – і прямо аж хлипає. – Кажуть, ходити не буде. А він мені говорить. що нікому тепер не треба став. Нелю, візьми діточок, пішли до нього. Ви ж єдина його надія. Він побачить вас зрозуміє. що жити є заради кого. Я ж знаю, ти досі нікого не маєш. От і житимете собі ладком удвох і діточок роститимете. нікого кращого за тата рідного у них не буде. ти ж розумієш?
Я ледь від неї відчепилась пообіцявши подумати. зайшла в квартиру із твердим наміром назавжди забути ту розмову, але мама моя все бачила і чула. саме вона і просить мене забути колишні образи і таки повести дітей до тата.
— Гріх на тобі буде, доню якщо відмовиш. Може й справді діок побачить, та одужувати почне. Вони он які щебетушки у нас виросли. та й не сирітки вони. Хіба маєш право їх без тата залишити. Іди, дитино, іди.
Розгубилась я. Ніби й бачити їх не хочу, а з другої сторони… не знаю, може й правда сходити.
Може порадите, як бути?
05,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
