Надія завжди вважала себе сильною жінкою. Вона почала працювати ще з сімнадцяти, коли більшість подруг тільки-но мріяли про вступи в університети й далекий дорослий світ.
Усі вільні вечори й вихідні Надія проводила на підробітках: на складі, в кав’ярнях, у магазинах. Вона звикла самостійно прокладати собі шлях і рідко приймала допомогу від інших.
До тридцяти років Надії вдалося накопичити на перший внесок за невеличку двокімнатну квартиру у спальному районі її міста. Упродовж п’яти наступних років вона виплачувала іпотеку – жила ощадливо, часто відмовляла собі у поїздках і розвагах, щоб не випасти з фінансового графіка.
І ось, коли банківський кредит було повернено повністю, з банку надійшли довгоочікувані документи.
— Ну от тепер це дійсно моє! — з гордістю мовила Надія, тримаючи в руках папку про право власності.
Перші місяці вона немов літала. Маленькій двокімнатній квартирці бракувало розкоші, зате вона була її особистим простором — чесно заробленим.
Надія хотіла все облаштувати ідеально. Раз на місяць вона докуповувала щось новеньке: міняла штори, знаходила на блошиних ринках оригінальні полички, дещо майструвала сама.
Квартира ставала все затишнішою: теплі килими, цікаві картини, продумане розташування меблів. Вона відчула, що нарешті має справжній дім.
З Артемом вони познайомилися на дні народження спільного друга. Артем був високим, харизматичним чоловіком із приємною усмішкою та чудовим почуттям гумору.
Він швидко запав Надії в душу. Після недавнього розставання з попереднім хлопцем вона свідомо вирішила не шукати серйозних стосунків.
Хотілося спокою, трохи відпочинку від сцен і зобов’язань. Але Артем, здавалося, прийшов у її життя легко й невимушено.
— Може, прогуляємося завтра після роботи? — запропонував він, коли свято добігло кінця.
Ці прогулянки затяглися на кілька місяців. Вони зустрічалися в парках, сиділи в кав’ярнях, сміялися. Надію приваблювало, що Артем уникає натяків на щось «серйозне», не поспішає.
Коли ж він почав поступово перевозити до неї речі, вона не заперечувала: усвідомила, що поволі закохується, і їй подобається повертатися додому, де на неї чекає близька душа.
— У тебе тут напрочуд затишно, — любив повторювати Артем, вмощуючись на дивані.
Через рік вони вирішили одружитися. Зробили невеличке весілля для близьких — без надмірних урочистостей і кредитів на бенкет.
Надія справді вірила, що Артем цінує її самостійність, поважає її досягнення. Спершу все було саме так. Проте згодом вона помітила, що він починає вживати слово «наша квартира» з особливим відтінком.
Спочатку це звучало злегка жартома, але одного вечора чоловік зробив пропозицію, яка стала для Надії громом серед неба ясного.
— Може, обміняємо нашу квартиру на щось більше? — промовив Артем за вечерею. — Ну, щоби було зручніше, якщо колись діти з’являться чи ще щось.
— На які гроші? — здивувалася Надія. — Усі мої заощадження пішли на ремонт.
— Та ми щось вигадали б, — знизав плечима чоловік і швидко перевів розмову на іншу тему.
Надія аж не могла заснути тієї ночі. Артем не вирізнявся стабільністю в фінансових питаннях. Він постійно міняв роботу: то кур’єром підробляв, то адміністратором у спортклубі, то продавцем у магазині електроніки. Жодна з цих вакансій не затримувала його надовго.
— Начальник нестерпний, — виправдовувався він, звільняючись утретє чи вчетверте за пів року.
— Може, ти б спробував отримати якусь фахову спеціальність? — обережно пропонувала Надія. — Я готова допомогти з оплатою курсів, аби тільки в тебе була перспектива.
— Навіщо? Я й так «нормально» заробляю, — ображався Артем.
Але цього «нормально» ледве вистачало на його власні потреби — дрібні кредити, поїздки до друзів, якісь хобі, гаджети. У спільний сімейний бюджет Артем майже не вносив.
Надія не наполягала — її заробітку менеджерки вистачало на двох, але подекуди її все ж дратувало, що Артем не прагне більшого.
— Життя таке несправедливе, — любив він нарікати, гортаючи стрічку соцмереж на дивані. — В одних усе, а в інших ні копієчки.
Ще до весілля Надія познайомилася з матір’ю Артема — Людмилою Степанівною. То була цікавою жінкою із завжди невдоволеним обличчям. Вона одразу ж почала розповідати про свої труднощі:
— Пенсія — жалюгідна, — зітхала Людмила Степанівна. — Хата стара, он-он уже розвалюється, а я сама, чоловічої руки поруч немає.
Коли Надія ще тоді чула ці скарги, їй здавалося, що Артем поруч із матір’ю стає зовсім іншим: улесливим, готовим бігати, наливати чай, підсовувати подушки.
Після того, як вони з Надією побралися, Людмила Степанівна почала регулярно навідуватися до них у гості. Щоправда, приходила найчастіше з порожніми руками, зате з мішком невдоволень — то ціни зависокі, то здоров’я підводить, то сусіди надто голосні.
— Мій менший син, Влад, зовсім пустився берега, — якось зітхала свекруха, коли Надія поставила на стіл гарячий чай. — Боргів наробив. Що робити, уявлення не маю.
— Може, хай піде працювати? — не втрималася Надія.
— Та яка зараз робота, — махнула рукою Людмила Степанівна. — Он ти вхопила собі хорошу вакансію й навіть квартиру купила, а іншим не так щастить.
Надія промовчала, щоб не пояснювати кожен раз, що квартира далася їй тяжкою працею і довгими роками платежів.
Але невдовзі з’ясувалося, що свекруха має конкретні плани: приблизно за місяць вона прийшла з проханням.
— Владові треба допомогти з боргом. Ми з Артемом поговорили і вирішили, що ви до нас переїдете. Ну а квартиру здамо в оренді. Рік, два три поживемо разом і все налагодиться, я сподіваюсь.
— Вибачте, але ні, — твердо відказала Надія. — Я не збираюся йти на таке тільки тому що Влад не вміє бюджет розраховувати і не хоче працювати нормально.
— Влад — рідний брат твоєму чоловікові! Родина ж повинна допомагати!
Після тієї розмови й Артем дуже змінився. Він був похмурим, роздратованим і часто дорікав Надії:
— Ти зовсім стала черствою. У нашій сім’ї завжди допомагали один одному.
— Я розумію, — знизувала плечима Надія. — Але до чого тут моя квартира? Це мій особистий простір.
— Уже не твій, а наш, — сказав чоловік. — Я ж не стою тут замість меблів. А ти поводишся, ніби я чужий.
Візити свекрухи почастішали. Її скарги набули нового, гнітючого відтінку. Вона начебто вела Надію до думки, що переїзд до неї — справа вирішена.
Мовляв, у старій хаті Людмили Степанівни потрібна допомога, а невістка і молода і сили має. тож ніякого іншого виходу ніби й бути не може.
— Мамина хата стара, їй тяжко, — якось Артем заговорив напівпошепки. — Вона потребує постійного нагляду, ремонт давно не робили.
— І що ти пропонуєш? — стривожено спитала Надія.
— Та тут і варіантів інших немає. Давай обговоримо переїзд до неї? — озвучив чоловік, вдаючи невимушеність.
Надія зробила вигляд, що не почула. Але в душі в ній закипало обурення. Вона вклала стільки сил і грошей у власне житло — тепер не збиралася ставати безплатною хатньою робітницею в будинку людини, яка була їй чужою.
Та Людмила Степанівна перейшла до відкритих натяків:
— Я так стомилася, Надіє, — казала вона за вечерею. — Невже вам не шкода мене? Я ж не вічна, скоро знадобиться догляд.
Надія відклала виделку й глянула на свекруху. Артем сидів поряд, напружений, чекав відповіді. Надія повільно видихнула:
— Для цього є соціальні служби.
У кімнаті запала абсолютна тиша. Обличчя Людмили Степанівни витягнулося, вона явно не чекала такої реакції. Через секунду вона уже підскочила.
— Соціальні служби?! — обурилася вона. — Та як ти можеш пропонувати мені чужих людей замість рідних?
— Вони отримують зарплатню, — спокійно відповіла Надія, — і надають професійну допомогу.
Свекруха важко зітхнула, демонструючи всю глибину власного жалю таким словам.
— Дожилася, — почала вона голосити, — син обрав собі таку дружину. Молодь нині зовсім про старших не думає.
— Мамо, не треба, — спробував втрутитися Артем.
— Ні, хай твоя дружина почує! — не вгавала Людмила Степанівна. — Як же так жити, коли тебе рідна невістка вже списала!
Того вечора всі були пригнічені. Свекруха пішла додому, кинувши на Надію суворий, осудливий погляд. Однак на цьому сцени не завершилися: ближче до ночі Артем почав свою промову
— У моїй родині все завжди було інакше. Ми співчутливі, ми допомагаємо один одному. Як ти так можеш?
Надія кілька днів намагалася уникати чоловіка і розмов із ним. Проте в суботу зранку, коли вона заварювала каву, Артем раптом зайшов на кухню з таким виглядом, ніби уже все вирішив:
— Збирай речі, жінко.
Надія отетеріла. Від несподіванки вона застигла з ложкою. У горлі пересохло.
— Навіщо? — тихо перепитала вона.
— Ти що, не розумієш? Ремонт у мами зробимо, допоможемо їй з усім. Нормальна дружина підтримує чоловіка. Збирай речі!
— Ні, Артеме, це ти збирай речі, — відповіла Надія, опанувавши себе. — І їдь до матері, допомагай, якщо хочеш. Але на мене не розраховуйте.
Чоловік схопився зі стільця, мало не перекинувши стіл:
— Як ти можеш?! Та де це видано, щоб дружина не йшла за чоловіком? Ти руйнуєш нашу сім’ю!
— Сім’ю? — зітхнула Надія з гіркою посмішкою. — А вона була, ця сім’я?
— Ти думаєш лише про себе! — сказав Артем. — Нормальні жінки підтримують чоловіка й його родину.
— А нормальні чоловіки не вирішують питання сім’ї за рахунок дружини, — холодно кинула Надія.
Артем звів погляд, немов побачив чужу людину. Вона теж не впізнавала чоловіка, який колись був таким дотепним і ніжним. Тепер він показав свою справжню сутність: для нього Надія ніколи не була важливою.
— Збирай речі, — категорично мовила Надія, — або я їх сама викину.
— Та ти жартуєш, — Артем витріщився на неї. — Ти що, виганяєш мене?
Надія рішуче пішла до спальні, розчинила шафу й почала виймати його одяг на підлогу. Артем спробував її зупинити, але вона була невблаганною.
Вона розуміла, що більше не зможе жити з людиною, яка ставить такі умови. Чоловік метушився, то благав, то говорив, що без нього вона пропаде. Але Надія лише повторювала:
— Залиш ключі на столі. Ми розлучимося. Їдь до матері.
Зрештою Артем зібрав найнеобхідніші речі. Грюкнув дверима так, що у вітальні дзенькнула лампа. Надія лишилася сама в тиші. Вона відчула дивну суміш жалю та полегшення: ніби щось важке впало з плечей, хоча на душі було важко від усвідомлення, що доведеться починати життя з чистого аркуша.
За три години на порозі з’явилася Людмила Степанівна:
— Як ти могла вигнати мого сина? Ти ж руйнуєш сім’ю! — на всю гучність говорила вона.
— Сім’ю? — повторила Надія. — Яка ж це була сім’я? Ви лиш про себе думаєте. Чого я повинна покинути своє життя і йти доглядати здорову жінку у старій хаті? З якої радості я повинна вам ремонт робити? У вас два сини, чого мене приплели Вибачте, мені треба відпочити.
Не добрі слова від свекрухи ще довго лунали коридорами після того, як Надія зачинила двері на замок. У вікні мерехтіли вогні вечірнього міста. Її голова гуділа, однак вона знала, що вчинила правильно.
Тієї ж зими Надія подала на розлучення. Урешті-решт, вона зрозуміла, що не втратила нічого, крім людини, котра ніколи не була їй чоловіком по-справжньому.
Друзі передавали, що Артем і його мати скаржаться знайомим на те, яка Надія бездушна і як любить тільки себе не думаючи ні про кого. Їй було байдуже.
— Чого я повинна рятувати когось за рахунок свого життя? — сказала вона собі, дивлячись на рідні стіни. — Чому мої власні здобутки ставлять мені у докір?
У її двокімнатній квартирі знову запанували затишок і тиша. І хоч ціна за цей спокій виявилася високою, Надія не шкодувала. Вона залишилася вірною собі — сильна жінка, яка краще житиме сама, аніж із чоловіком. який так і не зумів подорослішати і усвідомити, що створив сім’ю. а не знайшов ще одну маму.
Головна картинка ілюстративна.
