Поки жили вони в мене, то все було добре, але як тільки купили квартиру в місті, то де й ділася моя людяна доня, чиста тобі пані, яка хоче вигод в хаті!
Ой, нема слів описати, як її зять зіпсував, бо біля мене такого не було – завжди мені допомагала у полі, біля корови, що не попрошу – піде та зробить.
Правда, зять тоді був далеко на заробітках, то вони у мене жили. А як приїжджав, то теж у мене жили та ноги їм не відпадали, коли в туалет на вулицю бігали. А що я не дозволяла робити ремонт в хаті? Ні, кажу – робіть.
А зять вперся і ніяк.
– Якщо ми будемо тут ремонти робити, то ніколи на квартиру не назбираємо, – отак казав.
То я винна тепер, що вигод у хаті нема. Ми колись так будували, а ви тепер по-іншому будуйте.
Ще й просила хату мені перекрити, але хтось мене слухав – нема грошей мені на хату, бо все пішло на ремонт квартири, а далі на меблі.
А далі ото й почалося – стали панські діти і в село до баби ні ногою. Я онучку питаю:
– Настусю, а чого ти до баби не їдеш?
– Бо вдома краще.
– А чим в баби погано? Нема де спати чи нема чого їсти?
– В вас зимою холодно на вулицю бігати, – каже дитина.
І я впевнена, що то зять отак всіх настроїв, бо моя донька такого б не зробила, вона у мене має добре серце і дуже поступлива. Того отак і йде за ним, а не за мною.
І от приїхали вони на перший Святвечір, я наготувала, накрутилася, мало з ніг не падала. Вона привезла, правду кажучи, теж і пляцок, і на салат і те, що діти їдять – котлети, рибу…
– А нащо я тут все готую, як ви зі своїм їдете? Я для кого холодець варила, що стоїть, а ви не їсте.
– Мамо, а кому ви його варили?, – питає донька.
– Вам варила, вдосвіта стала та піч розтопила і варила аби встигнув зваритися, а ви ложку з’їсти не хочете!
– Мамо, Тарас холодець не їсть.
– Як не їсть?
– Отак, вже п’ятнадцять років не їсть! Настя не їсть, Максим не їсть. То кому ви отак наварюєте?
– Тобі.
– То через мене ви з самого ранку крутитеся, трудитеся, а потім ще всім того холодця пхаєте!
Розумієте? Голос на мене підвищує моя дитина! А далі покрутилися та з хати.
– Ми вже їдемо.
– Чого? Нема що їсти чи нема де спати?
– Та діти вже хочуть додому, – каже і очі опускає.
А я добре знаю, хто хоче додому. Зятьок мій ненаглядний! Отак мені дитину з хати забрав та крутить світом! А я тоді не витримала.
– Аби ви мені не другий Святвечір і не приїжджали. Нащо мені з самого ранку крутитися та наварювати аби ви приїхали та поїхали? Хату понапалювали, купу мені дров спалили, а не ночуєте. То для кого така робота?
Сидіть собі в місті і не приїжджайте!
І за ними навіть не виходила. Донька прийшла і я їй то знову все повторила. А вона як розізлиться!
– Ви довго будете мене з двох боків шарпати?, – отак викрикнула і пішла.
І я все зрозуміла – то зять її гризе, що їхати не хоче. А вона, моя бідна дитина, вмовляє хоч на день приїхати та мене відвідати… Аж мені серце стиснулося.
Не треба було мені її в місто відпускати і треба було нарадити аби тут робили ремонт та жили. Бо що в тому місті – машини і шум. А тут все своє, гарно, повітря чисте, все спокійно…
Я вже не проти аби вона його лишила і переїхала до мене. Разом знову будемо господарювати..
Фото Ярослава Романюка.
