Ми з чоловіком почали зустрічатись, коли мені було 20 років. За рік зіграли весілля. Жили ми нормально, як і усі середньостатистичні сім’ї. Я багато часу приділяла дочці, тому чоловік покинув мене та пішов до іншої жінки.
Колишній чоловік ніяк не брав участі в житті доньки, лише аліменти інколи виплачував. Я працювала вдома, адже треба було чимось годувати дитину. Коли донька підросла, я змогла вийти на нормальну роботу.
Минали роки. Я впевнено просувалася кар’єрними сходами, хоча й не знаходила часу для дочки. Вона росла сама по собі, адже я була змушена самотужки забезпечувати нашу сім’ю. В результаті Наташа пустилась берега. Вона перестала мене слухатись і зв’язалася з не надто хорошою компанією.
Та це, як життя показало, були ще квіточки. А щойно їй виповнилося 18 років, вона оголосила мені, що при надії. Я просто схопилася за голову і не знала, що робити далі.
Донька не зізнавалася, хто батько дитини. Я не стала їй лізти в душу, адже ця інформація вже ніяк не змінювала ситуацію. Натомість за той час, що вона виношувала маля наші стосунки з Наталкою помітно покращали.
Коли з’явився онук, я взяла відпустку на роботі, щоб допомогти дочці спочатку. Ми разом годували немовля, перевдягали, купали. У неї добре виходило, але вона не завши того хотіла робити. Я ночами вставала до малюка, відпускала доньку до друзів та часто перекладала її обов’язки на себе. Мабуть, це була моя помилка. Я не висипалася, у мене почалися негаразди на роботі, а Наталя розслабилася докорінно.
Минуло три місяці. Я скинула 6 кг і стала схожою на примару. На зауваження донька не реагує. Вона вважає, що вона надто молода, щоб присвячувати весь час синові.
Мені шкода, що онук росте без матері. Але я втомилася. Я не хочу класти на вівтар його виховання себе. Адже мені тільки 42 роки, я теж хочу якось влаштуватися в житті. та й сама ще мамою можу стати, якщо пару собі знайду.
Сказала донці шукати собі житло, яке я оплачуватиму, а далі мене її життя не стосується. Мабуть, не треба було того робити, бо вже наступного ранку ні доньки, ні її речей на місці не було – втекла. Малий агукав у ліжечку.
Я залишилась сама з немовлям на руках. В декрет іти не можу і не хочу, у мене ні сил, ні бажання. Вчора повідомила відповідні структури.
Сьогодні у моєму домі тихо і порожньо. Я не знаю, можливо, я колись і пошкодую про своє рішення, але поки іншого варіанту не бачила. Я теж хочу жити. Хіба не маю права?
Головна картинка – pexels.
