Скажіть, може, то я чогось не розумію, бо я на своїх дітей маю розраховувати, а син отак вчинив, що не знаю як і бути.

Син мій женився в іншу область, там вчився і сподобав собі дівчину, тому й лишився жити. Бачила я його лише на великі свята і пару разів привозив онуків до нас з чоловіком, але як діти виросли, то вже ніхто й не приїздив, все ми з чоловіком собі самі мусили старати та обходитися.

Я нічого не кажу, хай син собі в злагоді живе. Але тепер, коли батька не стало. То має якось розуміти, що мені потрібна допомога, а він мені отак на стіл гроші хляпнув? І ще й так приїхав, ой, аж мені серце стискається, як згадаю той приїзд.

Хоч я й маю телефон, але тут і зв’язок поганий і телефонує він мені як раз в місяць. то добре, а як ні, то я як поповню, то телефоную. А чого я буду поповнювати кожного місяця, як мені нема до кого телефонувати, а як до Івана телефоную частіше, то він вже бурчить, що не має часу і я його завжди від чогось важливого відволікаю. А у мене пенсія маленька, то де мені за щораз такі гроші викидати на вітер. Я лиш на той місяць поповню, коли у нього день народження і все.

Іван був залишився після церемонії на кілька днів, то поміг все повиносити і прибрати, але далі вже рік чи й більше не показується, а все ж не вічне: там сходинка проломилася, шифер побило градом і треба залатати, дрова треба порубати та поскладати на зиму, там яблуньку впала і треба її притягнути. І нема у мене нікого такого, щоб те зробив, бо кожен чоловік пильнує свого господарства.

І ось новина – їде син до мене, я вже така рада, наготувала всього того, що діти люблять, тушонку відкрила, бо й в голубці дала і в пиріжки пішли, крутилася два дні аби вгодити дітям.

Приїхали такою великою машиною, джип називається і виходять обоє з Юлею, я за онуками, а їх нема…

– А діти де?, – питаю їх.

– Та жде вони хочуть з нами їхати, – обіймає мене син, – тим більше, що ми, мамо, теж не надовго, ми проїздом.

– Яким проїздом?, – я геть нічого не розуміла, – Я нарихтувалася на два дні, а ви й не зайдете?

– Ні, бо ми на заправці перекусили і хочемо ще засвітла добратися до санаторію. Ми на курорт їдемо і нам було по дорозі і от заїхали.

– Я думала, ти до господарки візьмешся… А ти…

– Мамо, що ви вічно з тими вашими проблемами? Та найміть вже когось і дайте мені спокій, – розійшовся син.

Витягнув з кишені п’ять тисяч і кинув на стіл.

– Ніколи до вас не можна спокійно приїхати, все робота і робота. Я не залізний аби на вас всіх робити!

Він говорив, а я дивилася то на нього, то на невістку, яка теж собі спокійненько сиділа і дивилася на мене так, наче то я даю їй бачитися з сином раз на рік.

Вийшли вони з хати, а я сіла і дивилася на той стіл, який я нарихтувала, як чую скрик:

– Я каблук зламала! Дві тисячі тепер віддай за нові! Казала тобі не повертати, бо в цій хаті можна й голову можна лишити, а з цими сходами тим більше.

В хату знову рвучко зайшов син:

– Що ви й не проведете? Я стільки їхав, а ви? Ще й через ваші сходи Юля каблук зламала!

Я вийшла за дітьми мовчки, не бачила нічого, бо застеляли мені очі сльози. Невже то я чогось не розумію, я щось не так роблю, що так все виходить? Правда, що я вимагаю від нього більше, ніж він може дати?

Поясніть мені, будь ласка.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page