— Скажіть скільки я повинна платити щомісяця і забирайте її швидше, – волала мама на всю квартиру, – Я більше не можу цього терпіти, навіть заходити до неї не хочу. У мене дитина, власне життя а тут вона лежить.
Оленка скрутившись слухала мамине голосіння і міцно обіймала бабусю.
— Я тебе нікому не віддам, – шепотіла ковтаючи сльози дитина, – Хай мама, що хоче планує, а я тебе не відпущу.
По обличчю старенької збігали сльози, але втерти вона їх не могла. Уже три місяці лежить нерухомо. Лиш оця маленька дівчинка з її справжньою і палкою любов’ю і тримає її на цім світі. Чи думала колись, що життя скінчиться от так. Ростила донечку-сонечко, вчила, раділа і плакала разом із нею. Рік назад вона попросилась жити до неї назад. Розлучилась з чоловіком і не мала куди подітись із дитям. Погодилась з радістю, лиш потім зрозуміла – дарма.
Чи була донька така, а вона не помічала, а може невдале заміжжя її так озлобило? З першого ж дня у материному домі почала наводити свої порядки. А якщо, щось не по її виходило, перетворювалась у фурію. Боронь Боже до такого дожити, але не раз мама від доньки отримувала. Терпіла, бо сором було комусь пожалітись. А потім одного ранку не змогла підвестись і все. Ще перший час, доки оформлювала усі документи, донька її сяк так гляділа, а потім… А тепер вона і сама рада, аби її від неї забрали. Лиш Оленку шкода.
Коли забирали стареньку, Оленку двоє тримали. Мала захищала бабусю до останнього, але, що може дитина?
— А, ти, – говорила мамі крізь сльози, – Ти старіти не боїшся? Бо я мамо з тобою так, як ти з бабусею вчиню. Так і запам’ятай. Зроблю те ж саме, мамо.
Минули роки. Старенької не стало через два місяці після того дня. Донька і сама уже ледь ходить, а її Оленка живе з сім’єю далеко. Має жінка і сина, який з’явився в другому, теж не вдалому, шлюбі. Той син її кара. Ніяк не може з ним мама ради дати. Тричі одружувався, а все якось без толку. Нічого свого не нажив, лиш її речі розносить вимінюючи на оковиту. А нещодавно слізно просив узяти величезний кредит, або закласти квартиру, бо ж має космічні борги. Заклала, він же її дитина.
— Оленко, доню, рятуй! Не маю де голову прихилити, – телефонувала вже через два місяці, – Брат твій квартиру мою за вітром пустив. Я на вулиці житиму.
Донька довго мовчала. Вона взагалі рідко з нею говорила і неохоче, але ця пауза ставала нестерпною.
— Ти пам’ятаєш адресу того закладу, куди ти відправила бабусю. Їдь туди, мамо. Я зараз зателефоную і про все домовлюсь. Я все оплачу, але більше мене не турбуй, – і вимкнула зв’язок.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
