fbpx

Скільки років себе питала, чого я тоді чоловікові не сказала. Горда тоді була, молода і горда. А потім все життя про нього думала, все питала чого так сталося

Ми з Олексієм познайомилися ще студентами. Поступали на один курс і так всі п’ять років не розлучалися.
А потім вирішили, що нема сенсу й розлучатися – треба одружуватися.

Знімали квартиру, малесеньку на околиці міста.

Але там… там я була найщасливіша, хоч води не було по кілька днів, а ванна була такого рижого кольору, що вже й не знала чи то вода така, чи ванна віддає.

На старому дивані, пружини якого врізалися мені в спину, я почувалася принцесою на десяти перинах.

Далі ми заробили на квартиру, нашу власну. Не могли натішитися, що нарешті наше. Кожного року відзначали день Лампочки. То таке наше свято, скільки років у нас висітиме не люстра, а звичайна лампочка на проводі, жарівка.

В той рік, коли ми нарешті всі кімнати обладнали люстрами й закінчилося наше диво, наш шлюб.

Ми були доволі зайняті і не дуже переймалися тим, що на вікнах нема штор, чи нема стола чи стільців. Нам було якось байдуже.

Я більше переймалася тим, що у нас нема дітей.

Роки минули, вже десять років разом, а дітей все нема.

Спочатку вірила, що ми молоді. Далі все скидала на те, що перепрацьовую, що нервую, що погано харчуюся.

Олексій втішав, що все у нас буде, тільки треба трішечки зачекати.

– З одного боку добре, – казав він, – малюк з’явиться на світ в новій квартирі.

Далі жартував, що маля чекає на люстри і штори…

А потім я почула від нього запах. Не розумію чого, але це було так різко і раптово, що я принюхалася до нього і він просто пашів тим чужим запахом. В мене до горла підступила нудота.

Наше ліжко теж ввібрало ці парфуми. Я зібрала все і випрала, але запах продовжував бути.

Отже. Ця жінка й далі в його житті.

Я спитала, я ж мала знати.

– Розумієш, вона… у неї моя дитина… Я дуже хочу мати дітей, як виявилося…

На наступний день я переїхала до батьків. Квартиру виставили на продаж і поділили гроші навпіл. Я попередила, якщо він залишить квартиру собі, то я не залишу там каменя на камені.

Вдома мені все пахло, але хоч не нею.

Коли мені стало зле на роботі, то я й не сподівалася почути, що я при надії.

Хотілося негайно йому подзвонити, сказати, що в мене теж буде його дитина, хай він вертається до мене.

Але тоді я подумала – я хочу аби він любив мене, мене, мене, мене.

Потім мені випала нагода попрацювати за кордоном і я там і залишилася. Ми з сином не верталися в Україну дуже довго.

Там у мене й власна квартира, улюблена робота, комфорт. Бувало, що ловила себе на думці, що от би він побачив, от би він тут зі мною відпочивав, от би він тут зі мною жив, втік від своєї родини і жив.

Але це було лиш інколи. Ніяких серйозних стосунків у мене не було, адже вся любов – то син.

Не скажу, що я змарнувала своє життя. не думаю, що хтось прожив його повно цінніше ніж я, та й не відомо чи ми б з ним, доживши до цих років, так само любили один одного. Ми ж, навіть, п’ятнадцять років не подужали.

Може, то просто вже стукає старість в моє життя, що я почала згадувати минуле? Буває ж таке, що не пам’ятаєш, що вчора їв, але, що було сорок років тому – як сьогодні.

Мій син одружений і щасливий, у мене є й онуки, яких я так само безмежно люблю і догоджаю.

В чому ж тоді справа? Що мене так гризе і не дає спокійно спати ночами?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page