– Та кому ти треба, – це я чула все життя з Дмитром, бо й господиня з мене ніяка, мати посередня, а дружина, то наче стос колод на лісопилці.
І я повірила, що так і є, тим більше, як не повірити, коли з усіх боків це лунає – від чоловіка, свекрухи і дітей. Почало мені трохи в голові прояснюватися після тридцяти п’яти, але тоді вже собі казала – почекай «до»: до повноліття дітей, до закінчення навчання, до одруження, до онуків.
І як тільки наставала «та дата», то вже в мені включалися інші думки – а куди я на старості піду, якщо хати не маю?
Сестра хоч мене й давно до себе кличе, але ж у неї своя родина, а я що там буду робити?
Але одного дня таки зібрала валізи і поїхала. Все на моєму шляху наче робило мені збитки, бо то колесо від валізки відлетіло, далі таксист плутав містом і я не встигла на автобус, довелося пектися на вокзалі до вечора, а далі автобус зламався посеред дороги і хоч стій, хоч падай від такого щастя.
Я сіла на валізи і вже не могла стриматися, бо люди зателефонували рідним і якось їх позабирали, то машинами, то велосипедами, а я ж нікого не знаю, ще й телефон розрядився.
Водій автобуса подивився на мене, розпитав, чого мене ніхто не забирає і сказав аби я з ним почекала на трактор, то нас до села дотягнуть, а там може й телефон заряджу і якось доберуся.
Десь біля опівночі нас дотягли до села, але й тут чоловіки про мене забули, бо ж їм головне було відремонтувати автобус, а я стояла посеред чужого двору, поки мене старенька жінка не покликала до хати:
– Та заходьте вже, що ви стоїте, – почала вона мене розпитувати куди я їду, а я й все розказала, що без зв’язку і ще й сестра не має машини.
– Та що ви переживаєте? Та у нас перебудете до ранку, а там буде видно.
І отак мене прихистили в чужому домі, і знаєте що було далі – так, продовжилося зі мною знову те, що й зранку: телефон остаточно зламався, на вулиці розверзлося з неба, а у мене парасолі нема.
– То так видно має бути, – каже пані Марина, – Та розказуйте нам, Галю, щось про себе.
Ну а що я буду розказувати, коли б їй ще розказала, але ж син її в хаті сидить, той самий тракторист, який нас тягнув, у нього й майстерня своя на подвір’ї.
– Мамо, – каже той.
– Не мамкай мені, сину, тобі Бог жінку до хати привів, а ти що? Знову в свою майстерню втечеш?
І що ви думаєте – той так і зробив, побіг через дощ, десь добре змок, а мати лиш руками сплеснула:
– Ти не дивися, Галю, що він такий мовчазний, він у мене завжди таким був, але вже що мав чоловік терпіння, а жінки своєї витерпіти не зміг. Така вже йому язиканя дісталася, що най Бог милує. Отак дітей вивчив і прийшов з одним пакетом до нас жити.
– Геть як я, – вихопилося в мене.
– От бачиш, то вас Бог зводить для кращого життя, а ви не бачите того. Йди, віднеси йому чаю гарячого, бо там змерз і парасолю не забудь.
Я віднесла Павлові чаю і отак прямо сказала, що з двома валізами йду в інше життя, що дітей оженила і на тому вже маю поставити крапку.
Але виявилося, що то три крапка, бо почали ми з Павлом зустрічатися, а тепер і одружилися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
