– Чого туди всяких водити!
– Ба, але ж ми тільки в одній кімнаті сиділи, бо в інших і підлоги нема.
– І що? Буде потім всім розказувати, як у нас у хаті.
Розказувати не було й про що, бо хата була лиш накрита і навіть не перетерта. Йшли роки, хата все ще була така ззовні, але всередині поступово з’являлися двері і підлога, тата практично не було вдома, а мама вся була в господарці.
Я їхала вчитися, то у нас був повторний ремонт, бо вже всі ставили пластикові вікна і перекривали хату модною червоною бляхою і мама негайно відправляла тата на роботу, бо треба шифер зняти і пластмасові вікна ставити.
Далі двері всі міняли, далі стіни обдирали, бо треба робити венеціанку.
Чи варто казати, що мама ніколи не відпочивала і не жила у своє задоволення, а всю себе вкладала в ту хату, в якій був просто вічний ремонт. Бабусі не стало і вона так і не побачила біля хати порядок, як вона завжди мріяла.
Що з того, що наша хата була найвища та найширша, якщо ладу у ній не було?
Скажу вам так, що я не мала й дуже гарного одягу і не їла оті жуйки «Кохання-це», хоч мріяла, що колись буду жувати аж десять зараз. Ми й скромно їли, те, що вирощували і мало що купованого.
Школу я закінчила і сукні гарної не мала. Поступити я мала на державне, бо мама б цього не пережила:
– Ти чого стільки років колготи протирала в школі? Щоб ти мені була на державному, бо не знаю, що то буде.
Я, слава Богу, вступила на державне і закінчила навчання так само без додаткових грошей, а на одну стипендію.
Аж раптом мама зацікавилася тим, що як я живу, бо їй донесли добрі люди, що я живу з хлопцем, а вона ж хоче про нього все знати.
Спочатку вона мене дуже спокійно про нього розпитувала – хто батьки, де працює, де ми живемо/
Коли ж вона дізналася, що він з багатодітної родини і ми живемо на орендованій квартирі, то зробила такі висновки, що я вже почала думати чи вона при собі.
– То ти собі знайшла мисливця за приданим? То йому має наша хата дістатися? Цьому ледарю? Не бути тому! Щоб ти вже його покинула!
Я була вражена до глибини душі, адже я не планувала вертатися в село, а ми думали жити разом в місті і з часом купити квартиру.
Коли ж я сказала, що ми одружуємося, то мама мене поставила перед фактом – або я відмовляюся від частки в хаті, або вона не приходить на весілля.
Я не могла повірити, що таке каже мені мама! Яка хата? Але ж сказати, що не буде в доньки на весіллі? Я такого від неї не очікувала.
Сергій каже аби я все відписала матері, щоб ми всі жили в спокої і мирі, але я не можу вже жити в спокої і мирі, раз питання поставлено отак.
Невже якась цегла і шпаклівка дорожча за доньку?
Як це взагалі можна порівнювати?
Я не відмовилася від частки і мами не було на весіллі. Я до неї не приїжджаю і не запрошую до себе, хоч поки й не маю куди, бо ми тільки збираємо гроші на квартиру.
Батьки Сергія нам дуже допомагають, хай не великими грошима, але з цими людьми якось приємно і спокійно спілкуватися.
Вони не рвуться за грошима і не мають їх багато, але мої батьки рвалися і що мають у результаті? Велика хата, яка забирає всі їхні гроші, бо ж треба підтримувати імідж «найкращої» хати бодай на вулиці, як вже не у селі, щоб і світильники гарні і штори яскраві.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
