fbpx
Історії з життя
Складно уявити, що саме вона переживала тими днями. Батько дав чітко зрозуміти: розлучення мама отримає лишень після того, як вони розділять дітей. Оксана не знала і не розуміла у свої десять, чому мама так часто її обіймала плачучи. З того періоду на все життя запам’ятались лиш слова: «Я тебе люблю, чуєш? Ти моя душа, ти моя частинка. Де б ти не була – я з тобою. Я завше буду з тобою!»

Складно уявити, що саме вона переживала тими днями. Батько дав чітко зрозуміти: розлучення мама отримає лишень після того, як вони розділять дітей. Оксана не знала і не розуміла у свої десять, чому мама так часто її обіймала плачучи. З того періоду на все життя запам’ятались лиш слова: «Я тебе люблю, чуєш? Ти моя душа, ти моя частинка. Де б ти не була – я з тобою. Я завше буду з тобою!».

Наступного ранку Оксані повідомили радісну новину – вони з татом їдуть до дідуся і бабусі на гостину. Оскільки квитки надто дорогі, то цьогоріч у подорож вирушає вона, а на наступний рік – Оленка. Вона пам’ятає, як мама її обіймала. Ніби вросла в неї. Уся. Довго не відпускала, аж доки тато не гримнув. Оксана не розуміла, чому ненька так плаче, адже на доньку чекала незабутня подорож.

Але не казка чекала дитину. Батько привіз її до бабусі, коротко попрощався і зник назавжди. Можливо й передавав тій якісь кошти, але Оксана про те не знала. Принаймні про хороше харчування і новий одяг дівчина забула. Бабці Ірі онука була не потрібна, її більше пляшка турбувала. А тато й не з’являвся ніколи.

Дитину підкормлювала  і що з одежі віддавала сусідка. Врешті терпіння жінки скінчилось і та викликала відповідні служби. Оксана пам’ятає, як бігла до машини, яка повинна була її звідти забрати. Скільки у неї радості було і, як вона розпитувала про маму.

Ненька її забрала лиш через місяць. Жінку довго не могли розшукати. Та змінила адресу і, як виявилось, фамілію. Забравши другу доньку,  знову переїхала.

Сьогодні Оксані тридцять п’ять, зібралась родина. Не хотіла вона, але й маму на свято довелось запросити. Не зручно буде перед людьми виправдовуватись, чому їх з сестрою немає. Чи хильнула вона зайвого, чи вже мовчати не могла більше, але коли її мама говорила тост про те, як любить своїх донечок при всіх гостях запитала:

— Так любиш, мамо? А чому тоді не Олену, а мене тату віддала? Чи це так любов ти свою показувала? У мене теж двоє діток. Я в житті не віддам жодне і нікому.

Жінка зблідла, навіть не заплакала:

— Не дай Боже тобі доню пережити те, що я мала від твого тата. Я мусила рятуватись і вас рятувати. Ти хоч уявляєш, що у душі у мене тоді коїлось. Я знала, що дитина йому не потрібна. Я повинна була одну із вас віддати, аби мати змогу поїхати подалі і спалити всі мости. Я радилась з юристами, я знала, що ти повернешся. Ти завше була сильною. Прости мене доню, але по іншому я не могла. – і обійнявши себе руками низько опустивши голову побрела до виходу.

Оксана теж вийшла, але не наздоганяти неньку, ні. Пішла до вбиральні витерла сльози, поправила макіяж. Свою маму вона так і не змогла пробачити хай скільки та прощення не просила.

— Могла щось вигадати. Я теж мама. Та я б землю носом заради дітей рила б, – шепотіла наносячи пудру на обличчя, – Рятувала вона нас. Ага! Деякі речі не прощають, мамочко. Ніколи.

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page