Галина вже днів п’ять блукала своїм дачним будиночком і городиком. Розгубленою блукала. Здавалося, щось забула, не доробила, не побачила. Дачу вона продала. Вона розглядала, погладжувала нескінченні дорогі серцю дрібниці — старі зачитані, але улюблені книги, фотографії в саморобних рамочках, ганчірочки в шафі, старий посуд у маминому ще старому різьбленому серванті.
Ні, фотографії все ж таки треба забрати.
Син правий. Тут одне барахло. Треба сміливо з цим прощатися. І не важливо, що вона тут проводила шість місяців на рік, що тут усі сусіди стали друзями, що тут уже створений нею світ. Дача, каже син, це тяжко і не прибутково. А в її віці, настав час відпочивати.
Сина вона не бачила вже понад десять років. Він жив у Польщі. Колись вони жили у просторій квартирі у Києві. Там вистачало місця і на батьків Галини, і на їхню родину – із чоловіком та сином. Але батьків не стало, Галина овдовіла, а син одружився.
На вимогу його дружини квартиру розміняли. І лишилася Галя зовсім одна в тісні однокімнатній квартирі в чужому для неї районі. Чужі сусіди, чужий дім. Потім син продав столичну свою квартиру та поїхав із дружиною до Польщі. Там на світ з’явився онук, але Галя його бачила лише одного разу, коли був маленьким. Потім там, у Польщі, син із дружиною розійшовся, і тепер живе із іншою жінкою.
А тільки тут, на дачі, лишилося все, як і раніше. Ще з чоловіком, коли пішли на пенсію, вони приїжджали сюди у квітні та поверталися до столиці вкінці жовтня. І тепер одна, електричкою, вона приїжджала сюди і весь сезон жила на дачі.
Справа – дача Дубовицьких. Вони все життя дружили сім’ями. Сини були ровесниками і щоліта ганяли разом на велосипедах, ловили рибу і гасали околицями. Тепер ця дача Михайлова, сина Дубовицьких. А батьків уже нема, на жаль. Один за одним пішли, як часто буває, коли щиро кохають.
Мишко – молодець. Дачу оновив, обклав новою цеглою, розширив. У нього бізнес якось пов’язаний із будівництвом. Тепер відпочивав він тут із сім’єю, а його діти, що підросли, приїжджали з друзями. Теплі стосунки збереглися, і Галя дітей Михайла вважала мало не онуками. Замість бабусі ним практично стала. А Мишко і їй допомагав у ремонті дачі: до кого звернутися, якщо дах потек – звичайно ж до Миші. Він допоможе.
Зліва Марина Ігорівна. Приємна, хазяйновита та дуже балакуча сусідка. Вечорами вони сідали в альтанці у Галі чи, коли дощило, в прибудові Марини, до них приєднувалася Софія Костянтинівна, сусідка навпроти, і вони пили чай із травами. Так і називали свої посиденьки – травнички. Вигадували порятунок від комарів і сиділи до того часу, поки зовсім не сутеніло. Обговорювали городні проблеми, теленовини, сімейні справи. Та хіба не знайдуть, про що поговорити мудрі жінки? Іноді до них приєднувався чоловік Софії, тихий і скромний чоловік.
У саду цвіли яблуні та сливи, пах бузок і жасмин. І було щасливе спілкування зі старими друзями. Це були вечори відпочинку від дачного господарства, це були справжні дачні теплі вечори.
Кожна з них мала радості й біди. Були проблеми й у Галини. Щось не складалося у сина у Польщі. Ось уже двічі вона надсилала йому всі свої заощадження. Вона мала непогану пенсію, бо все життя пропрацювала на військовому об’єкті. Пішла на пенсію у 45 років. Але наскладати не виходило.
— Тітко Галино, я домовився, приїдуть до вас замірники на паркан, як ви й просили.
– Михайле, ти пробач, скасуй, будь ласка.
– Як скасувати? Чому? Ви ж хотіли.
– Так, – вона махала рукою, – Скасуй. Я пізніше займуся. Треба купку наскладати. Гроші терміново Вікторові знадобилися, відправила.
А зараз син наполягав на продажі дачі. Продати дачу було для Галі кінцем життя і світу. Але син є син. Виходу не було. Вона змирилася.
Купити дачу з крихітним старим будиночком відразу ж погодився Михайло. Галя дуже зраділа: все ж не з чужими людьми діло мати.
Оформили документи. Отримані гроші Галина вже переказала синові.
А зараз вона блукала осінньою ділянкою та будинком і прощалася. Наче все. А якщо й забула чогось, Мишко подзвонить. Цей плед – так приємно в нього було закутатися та посидіти у альтанці. А вдома він зовсім не потрібний. Залишу…
Вже шелестіло осіннє листя під ногами. І було відчуття, що осінь — більше сезону душі, ніж природи. Осінь – як кінець усього. Навіть жити не хочеться.
Вона вже майже зібрала сумку. На електричку йти ще рано. Скрипнула хвіртка, увійшов Михайло. Це він по ключі прийшов.
“Ох і роздобрів останнім часом Мишко, треба йому дієту порадити”, – майнуло у Галі. Хоч і поїде вона, а все одно, як син уже Мишко, виріс на очах, такий рідний.
Мишко сів на ганок:
– Тітко Галю, – почав він, – Дивіться! Ми підписали договір. Виходить дача – моя. Тепер я дарую її Вам. Так, усно дарую. Без оформлення. Живіть сто років — Ваша дача. Тільки продати її більше не зможете. Для мене ці гроші особливої ролі не відіграють, а Вікторові Вашому Ви допомогли. От і досить, нічого маму доїти!
– Та як так, Михайлику, – сполошилась Галина.
– Не сперечайтеся. Це на згадку про батька і матір Вам. Вони вас дуже любили. І мені ви, як мама майже, допомогу Вашу та поради ціную дуже. І з дачею допоможу. Я ж бачу, яка дорога вона Вам.
Сльози самі потекли з очей. Михайло важко підвівся і, щоб відволікти дорогу йому сусідку від сліз, сказав:
– Сумку розбирайте. Рано ще додому. Осінь яка буяє – жити хочеться!
А жити справді хочеться, – подумала Галя. Як хочеться жити!
