От що би ви робили на моєму місці, мені цікаво. Що? Я їм купила квартиру аби вони там жили та дітей ростили, а зять тягне доньку на орендовану. І «чого» питання? А відповідь така, що я вже не могла стриматися і просто розреготалася.
У мене молодша донька захотіла вийти заміж в місто. Ми з чоловіком трохи здивувалися, то ще м’яко сказано, адже у нас велика хата, ми думали, що донька вийде заміж в наше село за порядного хлопця і ми будемо їй допомагати, а потім вона нас догляне.
Аж тут знайшла на свою голову того жевжика і вперлася, що хоче за нього заміж.
– Доню, та походіть ще трохи, придивіться, – радила я доньці, бо думала, що захоплення ще пройде.
– Мамо, я чекаю дитину, – каже і очі опускає.
Ну що вже робити… Зіграли весілля, той хлопець старший на два роки за Ліду, на що жити – не знає, на які гроші дитину ростити – не відомо.
Ми з чоловіком порадилися, що купимо їм квартиру. У нас були деякі заощадження, на перший внесок вистачить, а там мій чоловік поїде на роботу і заробить.
Так і зробили, квартиру вони самі вибирали, Ліда була така щаслива, що поки квартиру збудують, то все тато виплатить.
Через три роки у них вже була власна квартира з гарним ремонтом. Звичайно, що на мене, адже не знати чи ще жити будуть, а тут просто так віддавай квартиру зятеві?
І тут Ліда захотіла піти на роботу, а дитина в садочку самі знаєте, що любить принести. От вона й до мене:
– Мамо, поможи.
Як я дитині відмовлю, тим більше, що онучка у мене така солоденька квіточка. І так я там собі й по два-три дні жила.
І бачте, це моєму зятеві не подобається.
– Нема права нічого в хаті зробити без вашого погляду, – каже мені.
– Слухай, хлопче, кажу я йому, – це моя хата і ти в ній живеш, тому тихіше.
А він аж підскочив, речі зібрав і до матері своєї. А та мені й телефонує, щоб прийти і поговорити.
– Як там молоді мають жити, коли ви ввесь час в квартирі?, – питає мене.
– Мене донька запрошує, тому я сама туди не приходжу.
– Та чого ж не приходите. Як син каже, що у вас в місті завжди якісь справи по два рази на тиждень і ви лишаєтеся ночувати.
– То й що? Я сплю на дивані, який сама купила і ночую в квартирі, яку теж купили ми. Що вас турбує?, – питаю любесенько.
– Ви себе чуєте? Як молоді мають жити, коли ви ввесь час там?
– Я вам ще раз кажу, – говорю я свасі, – я в своїй квартирі.
Ми розійшлися і я вся від обурення кипіла. Прийшла до чоловіка і все йому розказала, що за наше добро нас ще й винними роблять.
– Заробити не може, живуть на наші гроші і я ще не маю права голосу, – кажу я чоловікові.
– Все так, – каже він, – Так нам дочка подякувала, що вчитися її послали і весілля зробили.
– І квартиру купили. – підтакнула я.
Бо й так і було – Ліда стала на сторону чоловіка, каже, що онучка вже краще в садочку і мене більше не треба. І не встигла я навіть хмикнути, що ще мене згадають, як дзвінок – в садку карантин і два тижні нема де дитину діти.
– Мамо, приїдьте, – каже мені.
Я приїхала не з порожніми руками, а з продуктами. Ледве те все дотягнула до квартири, відкрила двері, як зять давай кудкудакати.
– Я хотів спокійно годинку поспати, прийшов втомлений з рейсу. А тут вже ви зі своїми сумками і будете на кухні тарабанити каструлями. Та скільки можна? Я хочу спокою в своїй хаті.
– Що?
– Я господар в цій хаті і ви маєте мене попереджати, коли їдете!
І ось тут я розреготалася. Та ви б самі не стрималися, якби побачили того господаря в сімейках.
А він тоді Ліді й каже, що вони йдуть жити на орендовану квартиру, бо він такого відношення не витримує. Слухайте, але ж я нічого не говорила, ну не стримала сміху і що? Може, я щось смішне з’їла, то чого так реагувати?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
