Вікторія, попиваючи чай, випадково зазирнула в екран ноутбука свого співмешканця Ігоря. Вони жили разом уже п’ять років — той комфортний вік стосунків, коли бурхливі емоції поступаються місцем затишним розмовам про ремонт на кухні та спільним планам на відпустку. Вікторії було сорок два, вона цінувала спокій і вважала, що нарешті знайшла своє щастя.

— Слухай, Ігорю, а ти знаєш цю жінку? — вона кивнула на сторінку у соцмережі, де якась білявка з ідеальними локонами вже вдесяте поспіль переглядала сторіз Вікторії. — Вона третій день вивчає моє життя під мікроскопом. Навіть старі відео з відпустки підняла.

Ігор, не відриваючись від свого ноутбука, лише спокійно перегорнув сторінку.

— А, це Наталя. Моя колишня. Вона і в мій профіль заходить часто. Ми зустрічалися ще до того, як я зустрів тебе, — його голос звучав настільки буденно, ніби він говорив про прогноз погоди.

— Твоя колишня? — Вікторія відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. — І чому вона з таким азартом гортає наші спільні фото? Хіба людині в її віці немає чим зайнятися, окрім як стежити за чужим життям?

Ігор нарешті відклав ноутбук і подивився на дружину.

— Віко, не накручуй себе. Ну, може, просто ностальгія заїла, згадує молодість. Тобі нема про що хвилюватися. Це все в далекому минулому, а зараз я тут, з тобою. Хіба це не головне?

Вікторія вимкнула телефон, намагаючись вгамувати серцебиття. Логіка підказувала, що чоловік правий, але десь глибоко в душі оселився сумнів. Вона знала, що Наталя зараз живе в іншому місті, за сотні кілометрів від них, і це заспокоювало. Принаймні, вони не зустрінуться в супермаркеті.

Наступного вечора Ігор запропонував піти в ресторан.

Вікторія сприйняла це як жест примирення, спробу загладити той незручний момент із колишньою. Вона одягла свою улюблену сукню, ретельно підправила макіяж і налаштувалася на приємний вечір. Коли вони зайшли до зали, офіціант провів їх до затишного столика в глибині.

— О, тут чудово, — промовила Вікторія, сідаючи на м’який диван. — Дякую, що витягнув мене. Мені справді треба було трохи розвіятися.

— Я просто хочу, щоб ти відчувала себе особливою, — посміхнувся Ігор. — Ти заслуговуєш на найкращі вечори.

Вони почали вивчати меню, але раптом Ігор напружився. Його погляд зупинився на кутовому столику біля великого панорамного вікна, де щойно розрахувалася пара молодих людей.

— Знаєш що, — раптом перервав він тишу, — давай пересядемо туди, поки ніхто не зайняв. Там набагато кращий вид.

— Та навіщо? Нам же і тут добре, тихо, — здивувалася Вікторія.

— Ні, там затишніше, повір мені, — Ігор майже схопив її за руку і, не чекаючи відповіді, попрямував до вікна. Його поведінка здалася Вікторії дивною, якоюсь надто метушливою. Вона мовчки перенесла речі і знову сіла, тепер уже обличчям до вулиці. В голові промайнула думка: навіщо цей поспіх?

— Віко, давай я тебе сфотографую, — наполегливо запропонував чоловік. — Сядь трохи ближче до вікна, підстав обличчя під світло ламп. Отак, ідеально.

— Ти ж не любиш робити фотографії, — засміялася вона. — Зазвичай тебе треба вмовляти по десять хвилин.

— Сьогодні інший настрій. Хочу мати гарний знімок на пам’ять про цей вечір, — він зробив кілька кадрів, потім підсів поруч, і вони зробили спільне селфі.

Вечеря пройшла добре, розмова текла легко, і тривога Вікторії майже розчинилася в ароматі смачної їжі та романтичної атмосфери. Повернувшись додому, вона вмостилася в кріслі і почала гортати галерею в телефоні. Фотографії вийшли вдалими, але її не покидало дивне відчуття «дежавю». Десь вона вже бачила це тло, ці вогні за вікном і навіть такий самий кут нахилу камери.

Вона відкрила соцмережі і, сама того не бажаючи, перейшла на сторінку Наталі. Гортати довелося довго, але врешті вона завмерла. На фото пʼятирічної давнини Наталя сиділа в тому самому ресторані, за тим самим кутовим столиком.

Поза, освітлення, навіть вираз обличчя Ігоря, який був на задньому плані, здавалися ідентичними до сьогоднішніх знімків. Вікторію ніби прошила електрична іскра. Це не могло бути простою випадковістю. Чому він так наполегливо тягнув її саме туди? У голові почали виринати інші моменти. Минулого тижня вони ходили в парк, і він просив її стати біля старого дуба. Потім була кав’ярня з червоними стільцями.

Вона вирішила нічого не казати, але почала спостерігати. Протягом наступного тижня її підозри перетворилися на впевненість. Кожне «випадкове» місце для прогулянки чи фотографії було точною копією старого знімка з його минулого життя. Це було схоже на реконструкцію, де вона, Вікторія, була лише акторкою, яка замінила попередню виконавицю головної ролі.

Проте була одна обставина, яка змушувала Вікторію мовчати і терпіти цю абсурдну ситуацію. Місяць тому, коли у них ще все здавалося ідеальним, у Ігоря був день народження. Він давно мріяв про новий айфон останньої моделі — такий, щоб камера дозволяла робити професійні знімки. Вікторія, бажаючи зробити його щасливим, пішла до банку і взяла споживчу позику, бо власних заощаджень на таку дорогу техніку не вистачало.

— Це занадто дорого, Віко, я не можу це прийняти просто так, — казав він тоді, крутячи в руках новенький гаджет. — Давай так: я віддам тобі половину вартості з наступних премій. Це буде наш спільний вклад.

Вона тоді лише відмахнулася, мовляв, головне — твій настрій. Але тепер, дивлячись на те, як він використовує цей самий телефон, щоб фотографувати її в «декораціях Наталі», вона відчувала гіркоту. Половину грошей він так і не віддав, а кредитне зобов’язання щомісяця нагадувало про себе сповіщенням у банківському додатку. Якби вона пішла зараз, борг залишився б повністю на ній, а дорогий подарунок поїхав би разом з Ігорем.

Одного вечора, коли Ігор знову почав показувати їй «вдалий кадр» на набережній, Вікторія не витримала. Вона спокійно дістала свій телефон і відкрила збережений скріншот зі сторінки Наталі.

— Ігорю, подивися. Тобі не здається, що ми займаємося чимось дуже дивним? — вона простягнула йому екран, де два фото стояли поруч: вона і Наталя в однакових декораціях.

Ігор подивився на екран, потім на дружину, і на його обличчі не здригнувся жоден м’яз. Він лише коротко засміявся, погладжуючи пальцем корпус свого нового телефону.

— Віко, ну ти і фантазерка. Це просто збіг. В нашому місті не так багато пристойних локацій, де світло падає нормально. Ти що, ревнуєш до фону на фотографії? Це просто смішно.

— Смішно? — голос Вікторії затремтів. — Ти буквально копіюєш кожен крок своїх минулих стосунків. Навіщо ти це робиш? Щоб вона бачила це в твоїй стрічці? Щоб вона думала, що нічого не змінилося?

— Перестань вигадувати драми там, де їх немає, — він роздратовано відвернувся. — Я намагаюся зробити як краще, воджу тебе по закладах, а ти шукаєш підступ. Це просто локації, Віко. Лише стіни та вікна.

Вона замовкла. Їй справді хотілося вірити, що це вона божеволіє. Але тривога не відпускала. За кілька днів Вікторія знову зайшла на сторінку Наталі. Новий пост збив її з ніг. Жінка писала, що повертається в це місто, що обставини змінилися і вона знову хоче бути вдома.

В грудях у Вікторії стало тісно. Вона чекала якоїсь реакції від Ігоря, але він поводився як завжди — був уважним, спокійним, навіть занадто турботливим. Проте в його очах з’явився якийсь дивний блиск.

У суботу вранці Ігор з’явився на порозі кімнати з величезним оберемком червоних троянд. Їх було так багато, що за квітами майже не було видно його обличчя. В іншій руці він міцно стискав той самий айфон.

— Ого… — Вікторія мимоволі посміхнулася, підходячи ближче. — Це мені? Навіть не знаю, що сказати. Дякую.

Вона простягнула руки, щоб забрати букет, але Ігор зробив крок назад.

— Ні, Віко, зачекай. Це не тобі. Я зараз поїду на вокзал, треба зустріти людину.

Вікторія застигла на місці.

— Ти жартуєш? — її голос став зовсім тихим. — Ти купив ці квіти, щоб зустріти Наталю?

— Ну так, — він почав взуватися, не дивлячись на неї. — Вона приїжджає назовсім. У неї купа валіз, коробок, вона сама не впорається. Мені подзвонила її мати, попросила допомогти. Ну як я можу відмовити? Ми ж не вороги. Це просто дружня допомога.

— Ти йдеш до неї з квітами, Ігорю. З величезним букетом розкішних троянд. Ти розумієш, як це виглядає? А як же гроші за телефон? Ти обіцяв віддати половину минулого тижня. У мене завтра платіж по кредиту.

— Ой, Віко, не починай про гроші в такий момент, — він роздратовано махнув рукою. — Віддам я все, не переймайся. Зараз є важливіші справи. Людина на вокзалі з сумками, а ти про відсотки в банку. Будь дорослою жінкою, не влаштовуй сцен на рівному місці. Я просто допоможу з речами і повернуся.

— Якщо ти зараз вийдеш із цим букетом за двері, — повільно промовила Вікторія, — то можеш не поспішати назад. Я не хочу бути «запасним варіантом».

Ігор зупинився на порозі, стиснув букет міцніше і, не сказавши жодного слова, просто вийшов. Вона залишилася в порожній квартирі з банківським договором на столі та усвідомленням того, що її щирість була просто інвестицією в його нове-старе життя.

Він не повернувся ні через дві години, ні через п’ять. Прийшов ближче до півночі, коли Вікторія вже зібрала частину його речей у велику спортивну сумку. Він був мовчазний, пахнув чужими парфумами. Нічого не пояснюючи, він просто взяв сумку і знову пішов. Навіть не згадав про свій «спільний вклад» у купівлю гаджета, який тепер справно знімав щасливу Наталю.

Наступний тиждень Вікторія провела в тумані. Вона бачила нові фото в мережі — Наталя у своїй новій квартирі, щаслива, а на столі в кришталевій вазі стоять ті самі червоні троянди. Фото були зроблені з бездоганною чіткістю — саме тією, за яку Вікторія тепер мала платити банку ще два роки.

А через десять днів у двері подзвонили. На порозі стояв Ігор. У руках він тримав невелику коробку цукерок і одну-єдину троянду, яка виглядала трохи зів’ялою.

— Віко, можна увійти? — голос його звучав невпевнено. — Там… загалом, все вийшло не так, як я думав. Наталя… вона просто хотіла, щоб я допоміг із переїздом. У неї там інше життя, інший чоловік на горизонті. Вона просто скористалася моєю добротою.

Вікторія дивилася на нього і не відчувала нічого.

— Вона знову виставила тебе за двері, так? — спокійно запитала вона.

— Ну, ми просто поговорили і зрозуміли, що минуле не повернути, — він спробував пройти в коридор. — Я подумав, що нам треба почати спочатку. Я все віддам, Віко. І за телефон, і взагалі…

— Знаєш, Ігорю, я за цей тиждень багато про що думала. Ти ніколи не бачив мене. Ти бачив лише декорації для своєї незакінченої історії. А щодо грошей… Телефон залиш собі. Це буде ціна мого спокою. Я заплачу банку за те, щоб більше ніколи не бачити твої спроби копіювати минуле за мій рахунок.

— Віко, ну що ти таке кажеш? Я люблю тебе, просто трохи заплутався…

— Ні, ти не заплутався. Ти просто хотів подивитися, чи вийде у тебе знову. Не вийшло. І тепер ти прийшов на свій «запасний аеродром», бо тут зручно.

Вона почала повільно зачиняти двері.

— Почекай, давай хоч поговоримо! — вигукнув він, але вона вже не слухала.

Вікторія повернулася в кімнату, де все ще стояв запах його одеколону, і відчинила вікно. Весняне повітря увірвалося всередину, витісняючи залишки чужого життя. Вона не знала, як саме розплатиться з кредитом, але точно знала, що цей борг — єдине, що її ще пов’язує з цим чоловіком, і вона знайде спосіб позбутися його якомога швидше.

А ви б забрали телефон?