На сороковий день ми зробили все так, як мама любила. Квартира була повною: прийшли сусіди, колишні колеги з заводу, далекі родичі, про яких ми вже й забули. Ми кілька днів готували стіл і там були ті страви, які любила мама, прості й невибагливі, як і її життя.

Я дивилася на це все і думала, що мамі б сподобалося. Вона терпіти не могла офіціозу. Їй би було приємно бачити, як люди передають одне одному тарілки, як тітка Оля сміється крізь сльози, згадуючи, як вони колись разом намагалися поклеїти шпалери в цій самій вітальні й переплутали клей із крохмалем. Сльози горя якось природно перепліталися зі сльози щастя. Ми згадували її доброту, її звичку приносити цукерки кожній дитині в кишені плаща, її невміння довго ображатися.

— Віра була золотою жінкою, — зітхнула сусідка з третього поверху, прикладаючи хустинку до очей. — Ніколи нікого не засудила, навіть коли самій було непереливки.

Я лише кивнула, відчуваючи, як у грудях щось стискається від вдячності. Але я й подумати не могла, що цей спокійний спомин закінчиться саме так.

Він зайшов останнім. Двері в нас були відчинені навстіж — за звичаєм, щоб кожен міг зайти й пом’янути. Цей чоловік не постукав, він просто втиснувся в передпокій, наче тінь. Виглядав він зношеним: потертий піджак, який колись, мабуть, був коричневим, непевний погляд, тремтячі руки. Він ні з ким не привітався, просто мовчки пройшов у куток, де звільнилося місце біля вікна.

Ми з братом переглянулися.

— Ти його знаєш? — пошепки запитав Віталій.

— Ні, — відповіла я. — Може, хтось із маминих давніх знайомих? З тих часів, коли вона тільки в місто переїхала?

Чоловік поводився дивно. Він не брав участі в розмові, не дивився на портрет мами з чорною стрічкою. Він просто почав жадібно їсти. Спершу накинувся на пиріжки, потім почав гребти ложкою салат, наче не їв кілька днів. Було в цьому щось неприємне, навіть відразливе, але ми мовчали. Мама б нікого не вигнала з-за поминального столу.

В кімнаті стало якось тихіше. Розмови про маму почали згасати, бо присутність цієї чужої, напруженої людини тиснула на всіх.

— А знаєте, — раптом прохрипів він, витираючи рот рукавом. — Вірка завжди була з характером. Ще молодими, в селі, пам’ятаю…

У мене всередині все похололо. Це звертання «Вірка», цей тон… Я відчула, як по спині пробіг неприємний холодок.

Віталій випрямився на стільці, його пальці міцно стиснули край скатертини.

— Ви перепрошую, хто? — голос брата звучав рівно, але я знала, що він на межі.

Чоловік обвів кімнату каламутним поглядом, затримався на мені, потім на Віталію. Його обличчя раптом перекосила якась дивна, болісна подоба усмішки.

— Хто я? Та ви подивіться на мене краще. Очі чиї? А ніс? Не впізнаєте батька, чи що? Я Григорій. Чоловік її. Законний.

У кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Гості перестали жувати. Я дивилася на нього і не бачила нічого рідного. Тільки відчуття глибокої, застарілої образи, яка, здавалося, вже давно вивітрилася, раптом спалахнула з новою силою.

Я згадала розповіді мами про їхнє життя в селі. Як вони побралися зовсім молодими, як з’явилися ми з братом. І як одного дня він просто зібрав речі в стару сумку й сказав, що в іншому районі його чекає «справжнє кохання». Сказав це буденно, наче це й мало статися, тому не треба дивуватися. Мама тоді тиждень не могла встати з ліжка, а він навіть не озирнувся на нас, малих.

Тоді їй допоміг голова нашої сільради, дядько Микола.

— Віро, — казав він їй, сидячи на лавці біля нашої хати, — не губи себе. Він поїхав — і туди йому й дорога. Толку з нього, як з козла молока. На аліменти подавай, хай хоч копійку дає на дітей.

Мама тільки головою хитала, витираючи очі фартухом:

— Не треба мені від того ірода нічого, Миколо Івановичу. Сама витягну.

— Тоді слухай, — не відступав голова. — У місті завод новий відкрили, там руки потрібні. Кімнату в гуртожитку обіцяють. Їдь, не бійся. Я з паперами допоможу, характеристику дам найкращу. Дітям там школа буде, перспективи. Не скній тут у горі.

Мама послухала. Ми переїхали, коли мамі дали кімнатку, доти жили у бабусі з дідусем. Вона тоді працювала на дві зміни, брала підробітки, прала ночами. Потім їй підказали, що треба подавати на розлучення — так було легше отримати окрему квартиру від заводу як одинокій матері з двома дітьми. Розлучили їх заочно. І ось тепер, через тридцять років, цей «законний чоловік» сидить на її поминках і каже «Вірка»…

— Ну, що ви застигли? — Григорій знову наповнив чарку. — Пом’янемо покійну. Гарна була жінка, хоч і вперта. Шкода, не дочекалася мене.

— Ви помилилися адресою, — тихо сказала я. Мої руки тремтіли під столом, але голос тримався. — Тут немає вашої дружини. Наша мама була розлучена дуже багато років.

— Та що ти мелеш, дочко! — він зневажливо махнув рукою. — Я згоди не давав. Ніякого розлучення я в очі не бачив. А значить — ми подружжя. Я до останнього дня був її чоловіком.

Він почав говорити голосніше, його голос став самовпевненим і масним. Люди за столом почали відвертатися, хтось почав тишком збиратися. Поминки, які мали бути світлим спогадом, перетворювалися на якийсь фарс.

— Я чого, власне, прийшов, — продовжував він, ігноруючи наше заціпеніння. — Я ж чоловік єдиний. І стан здоров’я в мене, самі бачите, не той. Пенсіонер, вік у мене. Маю право на спадщину за законом. Ви мені скажіть, у якій кімнаті мені речі розкладати? Я ж не чужий, я додому повернувся.

Віталій підвівся. Він був на голову вищий за цього змарнілого чоловіка і набагато ширший у плечах.

— Ти зараз встанеш і вийдеш звідси, — голос брата став низьким.

— Ти як з батьком розмовляєш? — заверещав Григорій, намагаючись надати своєму обличчю грізного вигляду. — Я в суд подам! Я докажу, що розлучення фіктивне! Ви мене не виставите, я маю частку в цьому майні!

Він ще щось кричав про справедливість, про свої права і про те, що Віра «завжди була хитрухою», поки Віталій м’яко, але дуже впевнено брав його за лікоть і вів до виходу.

Двері зачинилися. В коридорі ще якийсь час було чути його тупіт по сходах і вигуки про адвокатів, а потім настала тиша.

Така важка, що здавалося, стіни зараз стиснуться.

За ним почали розходитися всі інші, наші з братом діти і онуки проводжали гостей на вулиці, а ми залишилися вдвох у спорожнілій квартирі. На столі стояли недоїдені страви й мамин портрет. Вона дивилася на нас з фотографії — молода, з ледь помітною посмішкою в кутиках губ, яку вона завжди зберігала навіть у найважчі часи.

Я сіла на диван і закрила обличчя руками. Перед очима стояла та стара сільська хата, де вона плакала ночами, і ця квартира, яку вона вигризала у долі сантиметр за сантиметром. Вона так хотіла, щоб у нас було все «як у людей». Щоб ми ні в чому не відчували себе обділеними. І навіть зараз, коли її вже немає, минуле, від якого вона так відчайдушно тікала, наздогнало її на власному порозі.

— Він справді може щось зробити? — запитала я Віталія, не піднімаючи голови.

Брат стояв біля вікна, дивлячись на вечірнє місто.

— Не знаю. Юридично, мабуть, ні. Але справа не в судах.

Я дивилася на мамин портрет. Вона завжди казала, що життя — це низка рішень, за які доводиться платити. Свою ціну вона сплатила сповна: роками самотності, важкої праці й переживань за наше майбутнє. А тепер цей чоловік, який не дав їй навіть доброго слова, хоче забрати частину того, що вона створила з нічого.

Цікаво, чи думав він про нас хоч раз за ці роки? Чи згадував він, як ми росли, як ішли до школи, як справляли перші свята без батька? Чи просто жив своє «справжнє кохання», поки воно не закінчилося разом із грошима та здоров’ям?

Світло в кімнаті здавалося занадто яскравим. Я встала, щоб вимкнути люстру і залишити тільки маленьку лампу на тумбочці. Тіні на стінах видовжилися. В квартирі знову запахло маминими парфумами — ледь вловимим ароматом конвалій, який вона любила понад усе.

Я думала про те, як дивно влаштована пам’ять. Весь вечір ми згадували її сміх, її вареники, її поради. А тепер у голові крутилися тільки брудні слова людини, яка навіть не знала, який чай вона любила пити вранці.

Завтра будуть нові клопоти. Треба буде розбирати речі, вирішувати питання з документами, можливо, справді готуватися до якихось безглуздих позовів. Але сьогодні мені просто хотілося посидіти в цій тиші.

Мама завжди вчила нас прощати. Але чи можна пробачити того, хто приходить на твої поминки тільки для того, щоб виміряти квадратні метри твоєї квартири? Вона б, мабуть, просто зітхнула і сказала: «Бог йому суддя». Але я не вона. У мені немає тієї безкінечної, всепрощаючої доброти, яка тримала її на плаву всі ці роки.

Віталій підійшов і поклав руку мені на плече.

— Ходімо відпочивати. Завтра буде день.

Я кивнула, але ще довго сиділа в темряві. Я думала про те, скільки сили потрібно було жінці, щоб одного дня зібрати дітей і піти в нікуди, аби тільки не бачити, як руйнується її світ. І скільки нахабства потрібно чоловіку, щоб повернутися через життя, вимагаючи своєї частки в цьому зруйнованому світі, який вона відбудувала сама.

А ви б прийняли батька?