Моя донька – справжня копія мого колишнього чоловіка, не лише зовні, а й у поведінці. Вже доросла жінка, заміжня, навіть має двох дітей, а все одно ставиться до мене, наче я їй щось винна. Приходжу до неї додому, а вона з чоловіком на диванах лежать, чекають, щоб я і поприбирала, і приготувала їсти.
Від свого чоловіка я пішла ще в сорок сім років, бо більше не могла зносити те, як він сприймав мене як належне. Я ж віддавала себе дому, родині, дітям, а натомість отримувала тільки байдужість. А тепер, виходить, я, може, й занадто пізно це зробила, бо донька перейняла його модель поведінки. Ледь вийшла заміж – і одразу почала дзвонити з проханнями, що їй важко.
– Мамо, прийди, побудь з Оленкою, я так хоч трохи посплю, – це її улюблене прохання.
– Мамо, мені треба в перукарню, погуляєш з онучкою?
– Мамо, ми з Тимофієм хочемо поїхати на вихідні, візьмеш Оленку до себе? – питає вона, як завжди, в останній момент.
Звичайно, я погоджувалася. Онука – це моя принцеска, як можна не допомогти? Але з часом я почала розуміти, що донька сприймає це як належне, а для мене це все важче. Я ж працюю, часу на себе взагалі немає, та й сили вже не ті. Утішала себе думкою, що ось Оленці три рочки виповниться, піде в садочок, і мені стане трохи легше.
Але не встигла я видихнути, як донька ощасливила мене новиною про другу дитину. Тут я вже не втрималася.
– Слухай, – кажу їй, – ти взагалі думала, перш ніж знову привести на світ маля? У вас двоє дітей буде, а ви з чоловіком ледве кінці з кінцями зводите.
– Мамо, у нас все по плану, – відповідає вона. – Зараз діти малі, а потім я на роботу повернуся, все стане легше. Ти ж нам допоможеш, правда?
І я, зціпивши зуби, погодилася. Ну як тут відмовиш, коли донька у тебе про допомогу просить? І от знову, наче пливу за течією: робота, магазин, садок, доньчин дім. Діти підростають, клопотів стає тільки більше, але хто про це думає? Всі тільки жаліються, що втомилися, а що я працюю і все ще маю сили знаходити, здається, ніхто й не помічає.
Коли на світ з’явився онук, усе стало ще складніше. Оленка почала ревнувати, вередувати, плакати. Я часто забирала її до себе, щоб хоч трохи дати доньці перепочити, і хоча я її дуже люблю, сил у мене майже не лишалося.
Одного дня донька заявила:
– Мамо, ми з Тимофієм хочемо поїхати відпочити на десять днів. Ти ж зможеш побути з дітьми?
– Доню, – кажу їй, ледве стримуючись, – ти взагалі подумала про мене? Я вже втомилася. Мені теж потрібен відпочинок.
– Але ж це твої онуки, – з обуренням відповіла донька.
– Так, але це твої діти. Я ж тебе про це взагалі не просила! Я просто хочу спокою, нічого більше!
Донька, здавалося, була розгублена й розсерджена. Вона ще щось говорила про те, що «мами так не чинять», що я «самолюбка», але врешті забрала дітей і поїхала до свекрухи. Свекруха погодилася побути з онуками, бо це для неї раз у рік, і це їй радість. Але це зовсім не те, що сидіти з дітьми день у день, коли своїм життям навіть керувати не можеш.
І ось, нарешті, я залишилася сама. Вдома тихо, спокійно. Можу лягти спати, коли хочу, можу зранку приготувати собі сніданок лише для себе. Здається, я знову оживаю. Виспалася як слід, з подругами зустрілася, квартиру всю прибрала, навіть на шашлики за місто з друзями поїхала. Господи, яке це прекрасне життя! І чому я раніше не задумувалася про це?
Коли донька повернулася з відпочинку, вона не розмовляла зі мною, навіть онуків до мене не привела. Думає, що цим мене карає, а я тільки рада. Сама собі господиня, сама керую своїм часом.
Відчуваю, що невдовзі вона знову звернеться по допомогу, як тільки зрозуміє, що втомилася. І я вже знаю, що скажу.
