Наталя стояла на розі біля пішохідного переходу, вдивляючись у цифри на табло світлофора. На ній було нове червоне пальто. Раніше вона терпіти не могла цей колір. Вважала його занадто крикливим, таким, що зобов’язує до певної поведінки чи статусу. Її гардероб роками складався зі спокійних відтінків: сірий, бежевий, а найулюбленішим був лавандовий. Віктор колись казав, що цей колір робить її очі схожими на глибокі озера. Тоді ці слова здавалися їй найвищою оцінкою, виявом справжньої ніжності. Вона вірила, що він бачить її справжню, хоча насправді він просто підбирав зручні епітети.
Віктор завжди вмів гарно говорити. Він запевняв, що їхні стосунки — це щось особливе, що вона — його єдина близька людина. Наталя ж десь глибоко всередині відчувала, що це все тимчасово. Він постійно обіцяв, що ось-ось вони почнуть жити разом, що він вирішить усі свої питання. Але була Світлана. Жінка, до якої він ішов кожного вечора, якій купував продукти і з якою ділив побут, поки Наталя чекала на коротке повідомлення в месенджері.
Той вечір у машині вона пам’ятала в деталях. Було вогко, скло постійно пітніло, і Віктор роздратовано протирав його серветкою. Він не дивився на неї, коли сказав, що Світлана чекає на дитину. Сказав, що вони мусять одружитися, бо «так треба», бо батьки не зрозуміють, бо він не може покинути жінку в такому стані. П’ять років їхніх зустрічей просто випарувалися за кілька хвилин. Наталя тоді нічого не відповіла. Вона просто відкрила дверцята і пішла під дощ, навіть не забравши свою парасольку з заднього сидіння.
Зараз, стоячи на тротуарі, вона раптом побачила його. Він стояв на протилежному боці вулиці. Люди проходили повз, зачіпаючи його плечима, а він дивився кудись у порожнечу. Коли світлофор змінив колір, він рушив першим. Наталя спостерігала за його ходою — вона стала якоюсь важкою, невпевненою. На ньому була стара куртка, яка висіла на плечах, і нечищене взуття. Коли вони порівнялися, він зупинився.
– Привіт, Наталю, – він підняв руку, наче хотів привітатися за руку, але вчасно передумав.
– Привіт, Вікторе. Яким вітором? – вона старалася тримати голос рівним, хоча всередині все стислося. Не від кохання, а від якогось дивного почуття ніяковості за те, що колись ця людина була центром її світу.
– Та от, у справах тут. Тебе не впізнати. Червоне пальто? Ти ж завжди казала, що це не твій стиль. Лавандовий тобі більше пасував, ти була в ньому така… спокійна.
– Смаки змінюються, Вікторе. І люди теж. Ти як? Як життя?
Він криво посміхнувся, витягнув руки з кишень. Наталя згадала, як колись він цілував кожен її пальчик, обіцяючи вірність, і їй стало неприємно від цього спогаду.
– Живу потроху. Хоча як живу… Існую. Сім’ї немає. Світлана… та історія з поповненням виявилася просто способом мене втримати. Вона тоді збрехала. Сама потім зізналася, коли вже пізно було щось міняти. Дітей вона ніколи не хотіла, виявилося. Тепер бігає по консультаціях, каже, що хоче спробувати, але я вже не хочу. Ми фактично як чужі. Вона своїм життям живе, я своїм. Кажуть, у неї там хтось з’явився.
– Мені шкода це чути, – Наталя поправила сумку на плечі.
– Слухай, може в кафе зайдемо? Там можна перекусити. Я сьогодні з самого ранку нічого не їв, та й у кишенях порожньо, картку десь посіяв чи вдома забув. Посидимо, поговоримо. Ти мені розкажеш, як ти. Може, даси номер свій? Я в понеділок планую з юристом зустрітися, буду подавати на розлучення. Нарешті вільним стану. Ми могли б знову спробувати, га?
Наталя дивилася на нього і не вірила своїм вухам. Він пропонував це так просто, ніби вони розійшлися вчора через дрібну сварку. Перед нею стояв розхристаний чоловік, який просив купити йому обід і обіцяв «нове життя» після розлучення.
– Ми нічого не могли б, Вікторе. Це все в минулому.
– Чого ти така горда стала? – він нахмурився. – Раніше такою не була. Кохала ж. Я пам’ятаю, як ти дивилася на мене. Що, тепер соромно зі мною поруч стояти? Бо я не в костюмі?
– Справа не в костюмі. Просто в мене інше життя.
– Мамо! – до них підбігла маленька Даринка, схопивши Наталю за руку. За нею йшов Артем, тягнучи за собою самокат.
– О, Наталю, вибач, що затрималися в магазині, – підійшов Андрій. Він виглядав спокійним і впевненим. – Привіт. Це твій знайомий?
– Так, зустрілися випадково. Ми вже йдемо, Андрію, – вона кивнула Віктору. – Щасти тобі.
– Почекай! – крикнув Віктор їм у спини. – А номер? Як мені тебе знайти? Я ж не просто знайомий, я…
Він так і залишився стояти на тротуарі, бурмочучи щось собі під ніс. Наталя відчула, як Андрій обняв її за плечі. Його рука була теплою і надійною. Вона згадала, як раніше, на початку їхніх стосунків, вона постійно порівнювала його з Віктором. Шукала в Андрієві ті ж жести, ті ж слова, навіть пробувала писати вірші про свою втрачену «лавандову любов». А потім рвала ті папірці на дрібні шматки, розуміючи, що це був лише морок.
– Ти чого така мовчазна? – запитав Андрій, коли вони підійшли до машини.
– Просто зрозуміла одну річ. Добре, що все саме так склалося.
Вона сіла в крісло, пристебнула пасок безпеки. Артем ззаду сперечався з сестрою за вибір мультфільму на планшеті. Андрій завантажував пакети з продуктами в багажник. Це було її справжнє життя — зі звичайними чергами в супермаркетах, суперечками через іграшки і вечірнім чаєм на кухні.
– Я кохаю тебе, – сказала вона, коли Андрій сів за кермо.
Він просто посміхнувся і стиснув її долоню. Жодних зайвих слів не було потрібно.
