Коли Костя привів Яну знайомитися з матір’ю, та лише мовчки кивнула, витираючи руки об фартух. Яна відразу відчула холодок у спині. Вона звикла до іншого: до чітких емоцій, до активних розмов, а тут була якась глуха стіна. Вже вдома Яна прямо сказала чоловікові, що спільної мови з Надією Петрівною в неї не буде. Костянтин тільки розсміявся, розвішуючи куртку в передпокої.
— Ти її не знаєш, Ясю. Вона найдобріша людина в світі. Ось поживете під одним дахом, побачиш, яка вона насправді.
Яна нічого не відповіла, лише стиснула губи. У неї вже була сформована думка про майбутню родичку. Все почалося ще з весілля. Батьки Яни винайняли великий зал, замовили музикантів, купили дорогі сукню та костюм. А Надія Петрівна навіть не приїхала. Грошима теж не допомогла.
— Я живу на одну пенсію, діти. Де мені взяти ті тисячі? — спокійно пояснила вона телефоном.
Яна тоді довго ходила по кімнаті, не тямлячи себе від образи. Один син, єдина дитина — і жодних заощаджень? Навіть подарунок виглядав як глузування: синтетична хустка з базару, яка лелектризувалася від одного дотику. Яна закинула ту хустку на найвищу полицю в шафі, щоб навіть випадково на неї не натрапити. Соромно було перед подругами, яким свекрухи дарували прикраси або ключі від авто.
На саме весілля вони з Костянтином поїхали до неї самі, вже після ресторану. Добиралися довго, машина грузла в багнюці на дорогах через ліси знаменитого Полісся. Поки знайшли ту хату, Яна вже була втомлена і зла. Надія Петрівна зустріла їх на порозі, бліда, тримаючись за одвірок. Сказала, що дуже погано почувається, щойно викликала фельдшера, тому й не змогла приїхати в місто. Поблагословила їх і пішла прилягти.
Минуло пів року. Батьки Яни допомогли з квартирою в Івано-Франківську, самі вони працювали роки в Італії і додому навідувалися дуже рідко.
Костянтин добре заробляв, життя ставало на рейки.
Але раптом Надія Петрівна почала скаржитися. Казала, що в селі взимку важко: дрова дорогі, світло часто вимикають, а до найближчого магазину треба йти через замети. Костянтин наполіг, щоб мати переїхала до них.
Яна не сперечалася. Костянтин був ідеальним чоловіком: уважним, не пив, гроші приносив додому, називав її тільки сонечком. Втрачати таку ідилію через непорозуміння з його мамою вона не хотіла.
Коли Надія Петрівна оселилася в них, суперечок начебто й не було. Але Яна постійно відчувала внутрішній спротив.
Вона перемивала тарілки після того, як свекруха їх ставила в сушарку. Забороняла їй торкатися до техніки.
— Надіє Петрівно, не треба махати тут віником, пил тільки здіймаєте. У нас є пилосос, я сама все зроблю, — казала Яна, забираючи інвентар.
Навіть те, як свекруха застеляла ліжко — кутами донизу, а не рівним краєм — дратувало. Яна мовчки переробляла все за нею. На кухню жінку теж не пускала, готувала сама. Надія Петрівна переважно сиділа у своїй кімнаті або дивилася у вікно.
Це тривало недовго. Одного вечора Надія Петрівна почала збирати свою велику сумку. Туди летіли старі кофти, якісь хустки, блузки з дивними ґудзиками — Яна таких фасонів навіть на гуманітарці не бачила.
— Що ви робите, мамо? — запитав Костянтин, заходячи в кімнату. — Чим вам тут зле? Світло є, тепло, їжа на столі.
— Все добре, синку. Просто вдома краще. Мені треба до своєї хати, — тихо відповіла вона, не дивлячись йому в очі.
Коли за нею зачинилися двері, Яна вперше за довгий час глибоко вдихнула. У квартирі знову запанував її порядок.
Потім почалися листи. Надія Петрівна писала просто: назбирала грибів, насушила журавлини, заготовила чорниці.
Костянтин читав ці листи вголос під час вечері. Яна слухала, але всередині нічого не ворушилося. Вона розуміла, що за цими розповідями про ліс криється просте людське самотнє існування в порожній холодній хаті, але вважала, що жінка сама зробила цей вибір.
Коли Яна сказала, що в них буде дитина, Костянтин став ще ніжнішим. Він вирішив поїхати в село сам, щоб допомогти матері підготуватися до зими.
— Може, поїдеш зі мною? — запитав він, пакуючи інструменти.
— Ти що, Костю? Така дорога, трястися в автобусах у моєму стані? Я краще побуду вдома, — відповіла Яна.
Він погодився, поцілував її на прощання і поїхав. А наступного дня пролунав дзвінок. Костянтин пішов до річки, потрапив у течію біля джерел. Вода була крижаною, він не зміг виплисти.
Для Яни час зупинився. Все, що відбувалося далі, було схоже на сіру стрічку старого кіно. Дорога на Полісся, ліси, болото під ногами, цвинтар на краю села. Після всього вона просто впала. Лежала в старій хаті Надії Петрівни, не маючи сил навіть підняти голову. Тіло ломило, температура піднялася, думки плуталися.
Надія Петрівна не відходила від неї. Вона міняла мокрі рушники на лобі, заварювала якісь трав’яні напої в чашці, розтирала Яні пальці рук, які постійно німіли від холоду чи від жару.
— Треба триматися, Ясю. Треба жити далі, — шепотіла вона, гладячи Яну по волоссю. — У тебе ж буде дитина. Тобі треба повернутися до себе, в місто. А я буду тут, біля нього. Якщо народиться хлопчик, назви його Костею.
Яна почала плакати. Це були перші сльози за кілька днів — довгі, виснажливі, але такі, що приносили бодай якесь полегшення. Клубок в горлі нарешті зник.
— Мамо, — вперше так звернулася Яна. — Поїхали зі мною. Зиму побудемо в місті, а навесні приїдемо сюди, квіти посадимо на могилі, дитині тут буде добре.
Надія Петрівна приїхала пізніше, коли в Яни народилася донька. Дівчинку назвали Лесею — це ім’я дуже подобалося Костянтинові. Бабуся повністю взяла на себе догляд за малечею.
— Іди на роботу, Яно. Ти ще молода, тобі треба до людей виходити. Не можна сидіти в чотирьох стінах, — казала вона, заколисуючи внучку.
Минуло кілька років. Яна вийшла на роботу, життя потроху налагоджувалося. Згодом вона познайомилася з чоловіком. Він здавався надійним, вони почали зустрічатися. Яна зізналася про це Надії Петрівні. Та лише кивнула:
— Якщо людина хороша, то виходь заміж. Життя не зупиняється.
Але чоловік виявився не тим, за кого себе видавав. Коли Яна сказала йому, що чекає на дитину, він почав поводитися дивно, тиснув на неї, а потім просто зник, перестав відповідати на дзвінки. Яна ночами плакала в подушку, намагаючись не розбудити Лесю. Їй було соромно за свою помилку, за те, що вона знову залишилася одна.
Однієї такої ночі Надія Петрівна зайшла до неї в кімнату. Вона нічого не питала, просто сіла поруч на ліжко і обійняла. Вони сиділи в темряві, а зі стіни на них дивився з фотографії Костянтин.
На світ з’явився хлопчик. Назвали його Костею. В садок і в перший клас його вели троє жінок — мама, сестричка і бабуся.
На літо вони їздять до тата.
