– Ми тебе прийняли, як доньку! А ти виявилася казна-ким!!!
Почувши таку фразу відразу уявляєш занедбаний хутір десь на краю землі. Навколо бродять дикі мамонти і голодні вовкулаки. І чесна працьовита родина підібрала сирітку біднесеньку, обігріла, обтрусила від пилу. А сирітка виявилася невдячною ледаркою…
Однак, мова піде не про сирітку, а про досить дорослу і цілком самостійну мою знайому панночку. Втім, все по порядку.
Як часто в нашому, начебто сучасному суспільстві, існує переконання, що той, з ким ваша улюблена дитина пов’язала долю, повинен вам за цю дитину, як земля колгоспу?
– Мама попросила, щоб ти приїхав до неї на дачу і викопав картоплю (поправив сарай, закопав вигрібну яму, посадив, посіяв, полив) – говорить дівчина новоспеченому чоловікові.
Найчастіше, той знизує плечима і, махнувши на власні плани, їде і тяжко працює на дачі до втрати свідомості. Дальше більше. Мама вже не просить. Вона вимагає. Вона доводить до відома, коли приїхати і що робити.
Якщо зять починає чинити опір – він тут же переходить в стан ворогів і в нього летять стріли невдоволення і ядра презирства.
– Слухай, – переконував свою дружину мій приятель. – Я готовий поїхати на дачу і провести там час. Але я хочу провести його ліниво, смажачи шашлики і попиваючи щось холодненьке. У мене і так дуже важка фізична робота – чому я повинен напружуватися і в свій вихідний?!
– Мама посадила картоплю! Для нас, між іншим! А ти навіть допомогти не хочеш, – відповідала уражена мамина донька.
– Я не їм стільки картоплі! Та я готовий сам твоїй матері купити стільки картоплі, скільки вона скаже, тільки нехай мене не чіпають.
– Правильно мама сказала, що ти невдячний, – гірко заявляє ще недавно настільки любляча дружина…
Причому городнє “дозвілля” стосується не тільки зятів, а й невісток. Раз вони є – вони повинні покірно робити те, що їм велять. А інакше – що сусіди скажуть!
І з моєю знайомою панянкою сталася та ж банальна історія. Батьки чоловіка, з яким вона зійшлася після невдалого шлюбу, спочатку навіть не захотіли знайомитися з нею – мало кого там в свій будинок привів син. Не перша жінка, дасть бог не остання… А потім настала пора нездужання, і до невістки зглянулися. Все-таки корисний в господарстві звір.
Вона допомагала, як могла. Але в якийсь момент раптом стало ясно, що, якщо вірити запитам, вона повинна кинути роботу і чоловіка і переїхати жити до його батьків, щоб далеко не відлучатися. Коли вона спробувала культурно пояснити про свої власні пріоритети, то почула ту саму горезвісну фразу про невдячну ледарку, яку прийняли за дочку… Стосунки були остаточно зіпсовані…
Звідки ростуть переконання, що дружина (чоловік) вашого чада – це потенційний слуга – незрозуміло.
Напевно, з тих самих часів, наповнених дикими мамонтами, коли дах над головою і шматок хліба коштували дуже дорого.
Одна моя стара далека родичка, коли вийшла в юності заміж, як придане отримала безногого інваліда – батька свого чоловіка. Їй пояснили, що доглядати за ним – це тепер її прямий обов’язок. І вона з усім запалом взялася за це – тягала судно, прала білизну, годувала І продовжувала доглядати за інвалідом навіть тоді, коли чоловік покинув її, захопившись молодою, незайнятою нічим, лаборанткою.
Через багато років ця дама, почала вимагати від своєї невістки такого ж завзяття по відношенню до своєї особи. І дуже злилася, коли такої уваги не отримала…
Все це питання стосунків з невістками-зятями дуже спірне. Тому що у кожної сторони є своя правда.
Але в одному я твердо переконана.
Коли ми одружуємося (виходимо заміж) за когось – ми не повинні автоматично ставати слугами їх батьків. Всі питання допомоги повинні ґрунтуватися на звичайних людських стосунках, без всякого гнітючого відчуття провини.
Наші зяті (невістки) нічого нам не повинні. Втім, як і діти…
Автор: Ірина Пiдгурська.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
