Холодний вітер так бив у скло, що стара Дарія двічі підходила перевірити кватирку.
— Бабусю, ну куди ви знов дивитеся? Чай захолоне, — гукнула з кухні внучка Оксана, гримаючи кришкою чайника. — Я ж казала, не треба було сьогодні йти. Навіщо ті цукерки зараз? Наступного тижня спокійно б з’їздили в супермаркет. Там акції якраз будуть.
Дарія повернулася від вікна, важко переставляючи ноги в теплих сукняних капцях. Спина боліла після тривалого ходіння магазинами, а пальці на руках досі повністю не відійшли від морозу.
— Купила та й купила, — тихо мовила Дарія, розгладжуючи долонею клейонку на столі. — Що ти все бурчиш? Хлопцям будуть солодощі. Миколі шоколадного зайця взяла, великого такого. Вони люблять.
— Вони під куртку солодке ховають, щоб я не бачила, — Оксана поставила на стіл дві важкі горнятка з малюнками. — Сама знаєте, які в малих зуби. А ви все носите й носите.
Оксана сіла навпроти, швидко розмішуючи цукор. Ложка дзвеніла об стінки склянки занадто голосно, і Дарію це чомусь дратувало. Жінка дивилася на свої руки — шкіра на них була сухою, з великими коричневими плямами та глибокими тріщинами біля нігтів. Такі руки не відмивалися ніяким милом, бо вся ця земля, вся робота залітала під шкіру десятиліттями. Вона згадала, як колись у дитинстві вони з сестрою Ольгою мили руки в дерев’яному кориті після того, як цілий день перебирали дрібну картоплю в погребі. Батько тоді суворо стежив, щоб жодна гнила картоплина не потрапила до здорової.
Вона зробила маленький ковток гарячого чаю. Він обпікав язик, але всередині від цього ставало трохи легше. Думки знову повернулися туди, куди вона забороняла собі дивитися вже багато років. До Ольги. До того літа, коли все тільки починалося.
Батьківська хата стояла на самому краю села, коло лісу. Землі було багато — три гектари поля, великий яблуневий сад, який щоосені гнувся від важких червоних плодів. Батько тримав двох коней і трьох корів. Роботи вистачало всім. Дарія, як старша, вставала о четвертій ранку. Потрібно було вигнати худобу, підмести двір, начистити буряків для свиней.
Ольга, молодша на два роки, зазвичай поралася в хаті — підмітала, мила дерев’яну підлогу, допомагала матері біля печі.
Сестра росла тихою, але хлопці на неї заглядалися частіше. У Ольги були густі, майже синяво-чорні коси, які вона заплітала в одну грубу косу, і тонкі пальці, якими вона спритно ткала лляне полотно. Дарія ж була ширша в плечах, сильніша, звикла до важкої праці нарівні з батьком.
— Далько, дивись, знов той рудий Петро коло нашого тину крутиться, — сказала якось Ольга, виглядаючи з-за фіранки. Вона тихо сміялася, прикриваючи рот долонею. — Знов приніс якісь стрічки. Що мені з ними робити?
— Скажи, хай забере, — відрізала Дарія, не відриваючись від сортування квасолі. — Батько побачить — вижене з двору. Тобі ще заміж рано, мені треба спочатку. Сама знаєш, який порядок.
— Та знаю я твій порядок, — Ольга сіла на лаву поруч, витягнувши довгі ноги. — Тільки заміж ніхто не поспішає.
Парубки всі якісь ледачі пішли. Тільки на вечорницях галасувати вміють.
Але все змінилося восени, коли до батька приїхав його давній знайомий. Приїхав не сам, а з сином Романом. Вони шукали, де б дешевше перекупити льон для подальшого продажу на великому ярмарку. Роман був високий, кучерявий, у чистій суконній куртці та нових чоботях. Він говорив упевнено, голосно, часто жартував із батьком, і той лише задоволено кивав головою.
Дарія відразу помітила, як Роман дивиться. Але дивився він не на неї. Його погляд постійно повертався до кутка, де Ольга сиділа за прядкою. Сестра теж помітила це — щоки її спалахнули, вона опустила голову нижче, удаючи, що повністю зайнята роботою, але нитка кілька разів рвалася в її руках.
Після того вечора Роман з батьком почали приїжджати мало не щотижня. Вони привозили замовлення, забирали готові рулони полотна. Батько Дарії був задоволений — гроші йшли в хату, бізнес розвивався. Одної неділі, коли гості поїхали, батько лишився сидіти за столом, а потім покликав Дарію.
— Слухай сюди, дочко, — сказав він, дивлячись на вогонь у печі. — Роман — хлопець толковий. Землі у них не менше, ніж у нас, хата цегляна. Його батько натякав, що пора б уже Романові осісти. Ти дівка на виданні, хазяйновита. Що скажеш? Якщо пришлють старостів, не будеш проти?
У Дарії всередині все стислося від солодкої напруги. Вона давно чекала цих слів. Кожної ночі, коли Ольга вже спала, Дарія діставала зі скрині біле полотно і потай вишивала сорочку — дрібними хрестиками, червоними та чорними нитками. Вона уявляла, як Роман стоятиме поруч із нею в церкві, як вони разом повертатимуться додому.
— Не треба, тату, нічого заздалегідь говорити, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав байдуже. — Нехай самі вирішують. Я на шию нікому вішатися не буду. Ви нас не так учили.
— Ну, дивись, моя справа — спитати. Головне, щоб усе по-людськи було.
Наступного тижня Роман приїхав сам, без батька. Привіз новий ремінь для коня і велику хустку для матері. Дарія вийшла в сіни, коли почула стукіт коліс. Роман саме прив’язував коня до паркану. Обличчя його було червоне від холодного вітру, очі блищали.
— Здорова була, Даріє, — гукнув він, скидаючи рукавиці. — А де Ольга? Маю їй дещо передати.
Ці слова вразила Дарію так сильно, що вона на мить забула, як дихати. Вона стояла на порозі, тримаючись за одвірок, і дивилася, як Роман витягує з кишені маленьку коробку, перев’язану простою ниткою.
— Вона в коморі, — сухо відповіла Дарія. — А що там у тебе?
— Та так, дурниця, — Роман зніяковів, швидко сховав коробку назад. — Потім віддам. Батько в хаті?
— В хаті, йди.
Дарія не пішла за ним. Вона залишилася в сінях, всередині в неї все палало від образи та злості. Ольга. Знов Ольга. Чому все найкраще завжди мало діставатися їй? Тільки тому, що вона вміє гарно посміхатися і має чорні брови? Дарія згадала свої безсонні ночі над вишивкою, свої мозолі на пальцях. Гордість, якою так пишався батько, кудись зникла, залишилася лише глуха, важка впертість.
У середу вранці Дарія сказала матері, що їй треба на ринок у сусіднє містечко — купити голки та сіль. Насправді ж вона знала, що Роман того дня мав бути на залізничній станції, куди привозили нові верстати.
Вона знайшла його коло складів. Роман сидів на великому дерев’яному ящику, рахуючи щось у записнику. Побачивши Дарію, він здивувався, підвівся навстречу.
— Даріє? Ти чого тут? Сталося щось дома?
— Сталося, Романе, — Дарія підійшла ближче, дивилася прямо йому в очі, не кліпаючи. Руки її в кишенях пальта були стиснуті в кулаки. — Я прийшла сказати, щоб ти до нас більше не їздив. Не треба Ольгу дурити.
— Кого дурити? Про що ти? — Роман насупився, сховав записник.
— Про те. Вона з тебе сміється за спиною. Всім дівчатам на селі розказала про твою коробку. Каже, що ти незграбний, як ведмідь, і що вона ніколи за такого не піде. Петро рудий їй миліший, вони вже пів року таємно зустрічаються коло річки. Вона тобі гарбуза готує, Романе. Батько наш нічого не знає, а я терпіти цієї ганьби не буду.
Роман змінився на обличчі. Щоки його стали сірими, губи стислися в тонку лінію. Він дивився на Дарію так, ніби вперше її бачив.
— Брешеш, — тихо сказав він.
— Хрест святий, не брешу, — Дарія навіть не здригнулася. Вона говорила так твердо, що сама на якусь мить повірила у власні слова. — Навіщо мені це? Мені соромно за сестру. Вона ще молода, дурна, їй би тільки гуляти. А ти хлопець серйозний. Навіщо тобі цей сором на все село?
Роман нічого не відповів. Він повернувся спиною, підійшов до ящиків і довго дивився на рейки, де якраз маневрував товарний потяг. Дарія стояла і чекала. Вона знала, що чоловіче самолюбство — річ крихка.
Через два тижні до їхньої хати приїхали старости. Але приїхали вони не до Ольги. Роман прийшов сватати Дарію.
Батько був задоволений, мати плакала від радості. Ольга весь вечір просиділа в кутку, закрившись хусткою. Вона не сказала жодного слова, нікому не дорікнула, лише очі її були червоними та опухлими. Дарія намагалася не дивитися в той бік. Вона отримала те, що хотіла, але радість чомусь була гіркою, як полин.
Вона згадала, як у сорок сьомому році їм довелося все кинути. Це було навесні, якраз вишні почали цвісти біля хати. Їм дали дві години на збори. Роман тоді тільки-но встиг пригнати коней із поля. Вони кидали у воза все підряд: ковдри, подушки, трохи зерна, старий посуд. Ольга з батьками їхала в іншому вагоні, їх відправили кудись далі, на північ, а
Дарію з Романом та маленьким сином Володею привезли на Теребовлянщину.
Тут усе було чуже. Роман працював день і ніч, намагаючись привести все до ладу. Сусіди попалися хороші, допомагали чим могли — хто картоплі дав на посадку, хто молока для малого Володі приніс. Але Романові цього було мало. Він постійно повторював, що вони жили заможними людьми, а тепер стали як старці.
— Їду я, Дарко, — сказав він одного вечора, сидячи на порозі будинку. — На будову кличуть. Гроші там великі платять. За рік повернуся, хату перекриємо, корову купимо нормальну. Не можна так далі жити, малий росте.
— Не їдь, Романе, — просила Дарія, тримаючи його за рукав сорочки. — Справимося тут. Земля ж є, руки є. Навіщо тобі ті далеку краї? Хтозна, що там.
— Ні, вирішив уже. Наступного вівторка поїзд.
Він так і не повернувся. Через вісім місяців прийшов лист від бригадира. Нещасний випадок на лісоповалі. Дарія тоді три дні не могла підвестися з ліжка. Малий Володя плакав коло неї, торкався її обличчя своїми маленькими пальчиками, а вона лише дивилася в стелю і думала, що це її кара. Кара за ту брехню.
Потім були роки важкої роботи в колгоспі. Дарія пішла на ферму, бо там платили трохи більше і можна було виписати трохи кормів для власної худоби. Вона вставала о третій ночі, йшла через усе село по багнюці чи снігу, тягала важкі бідони з молоком. Руки від холодної води крутило так, що зимовими вечорами вона кричала від болю, кусаючи подушку, щоб не розбудити сина. Володю вона виростила сама. Хату відбудувала, дах бляхою покрила. Все сама. Але спокою в душі не було.
Найбільше її мучило те, що сталося з Ольгою. Сестра так і не вийшла заміж. Вона залишилася жити зі старими батьками в селі.
Коли батька не стало, Дарія вирішила поїхати туди.
Автобус довго трясся по розбитих дорогах. Дарія знайшла хату Ольги питаючи в людей. Вона підійшла до хвіртки, серце калатало.
Ольга поралася в городі, копала грядку під часник. Побачивши Дарію, вона зупинилася, сперлася на лопату. Обличчя її вже покрилося зморшками, хустка була зав’язана по-старечому, низько на лоб. Вона довго дивилася на сестру, не рухаючись з місця.
— Здорова була, Олю, — Дарія зробила крок уперед, простягаючи руки. — Я ось… приїхала. Провідати тебе.
Ольга витерла руки. Погляд її був холодним, порожнім. У ньому не було ні злості, ні образи — лише якась глибока, застаріла байдужість.
— Я тебе не знаю, — сказала Ольга тихо, але дуже чітко. — Іди звідси.
— Олю, ну що ти таке кажеш? — Дарія відчула, як горло стискає спазм. — Стільки років пройшло. І Романа вже немає… Я сама лишилася, з малим. Давай хоч поговоримо. Посидимо в хаті.
— Нема про що говорити, — Ольга повернулася спиною, підійшла до дверей хати, відкрила їх. Перед тим, як зайти, вона озирнулася. — Води он у криниці набери, якщо пити хочеш. І більше не приїжджай.
Двері зачинилися, і Дарія почула, як зсередини повернувся важкий ключ. Вона стояла коло порога, тримаючи в руках той пакунок із хусткою, і сльози текли по її щоках, затікаючи в кутики рота. Вона не стала стукати знову. Вона зрозуміла, що є речі, які не можна виплакати чи заробити важкою працею.
Дарія підвелася, підійшла до серванта. За склом, поруч із кришталевими чарками, якими ніхто ніколи не користувався, стояла стара чорно-біла фотографія. На ній Роман стояв коло коня, тримаючи його за вуздечку. Обличчя його було розмитим, але Дарія й так пам’ятала кожну риску. Поруч не було ні її, ні Ольги. Лише кінь, поле і сіре небо.
Вона знала, що на Різдво їй виповниться дев’яносто шість. Вік поважний, мало хто з їхнього села до такого доживав.
Внуки часто казали, що вона ще бадьора, що ще правнуків до школи виведе. Вона посміхалася у відповідь, але всередині відчувала лише втому. Ця втома була не в м’язах чи кістках — вона сиділа десь глибоко, під серцем.
Надворі починало сутеніти. Сірі замети ставали синіми, перехожі йшли швидше, ховаючи обличчя в коміри курток. Дарія знову підійшла до вікна. Вона дивилася на дорогу, по якій періодично проїжджали машини, залишаючи за собою брудні сліди на снігу. Десь там, за кількасот кілометрів, у старому селі так само темніло. Можливо, Ольга зараз теж дивилася у вікно, або поралася коло печі, закидаючи дрова в кухню. А може, вже сиділа на ліжку, чекаючи, коли мине ще один короткий зимовий день.
Дарія приклала лоба до холодного скла. Воно відразу запотіло від її дихання, закриваючи вигляд на вулицю. Вона не знала, чи поїде туди знов. Грошей на автобус вистачило б, та й Микола міг би підвезти, якби вона попросила. Але вона боялася. Боялася знову почути цей звук ключа, який повертається у старому замку, відрізаючи її від єдиної рідної людини, що залишилася на цьому світі.
